– Правда занадто важка для вас, пане, адже який у вас вид! Ви на всю свою довжину вирізані з цигаркового паперу, з жовтого цигаркового паперу, сильветкою, і коли ви ходите, повинні шелестіти. Тому не варто хвилюватися через ваші манери або ваші думки, ви ж повинні згинатися від протягу, який зараз якраз провіває кімнату.
– Я цього не розумію. Ось тут у кімнаті стоять там і сям різні люди. Вони охоплюють руками спинки стільців, або туляться до піаніно, або повільно підносять до губ келих, або боязко йдуть у сусідню кімнату, і коли заб’ються в темряві правим плечем об шафу, думають, дихаючи перед відчиненим вікном: «Онде Венера, вечірня зоря. А я тут в гостях. Якщо тут є якийсь зв’язок, я не розумію його. Але я навіть не знаю, чи є тут зв’язок». І бачите, мила панянко, з усіх цих людей, які, згідно з такою для себе неясністю, поводяться так по-різному, так навіть смішно, здається, я один гідний того, щоб почути про себе щось зовсім ясне. А щоб це було до того ж наповнене приємністю, ви говорите це глузливо, так що помічаєш ще щось, як крізь великі стіни вигорілого всередині будинку. Для погляду тут майже немає перешкод, удень крізь великі діри вікон бачиш хмари неба, а вночі зірки… Що, якщо я на знак подяки за це повідаю вам, що коли-небудь усі люди, які хочуть жити, будуть на вигляд такими ж, як я; отакими силуетами, вирізаними з жовтого цигаркового паперу, – як ви помітили, – і при ходьбі вони шелестітимуть. Вони будуть не інакшими, ніж тепер, але вигляд у них буде такий. Навіть у вас, мила…
Тут я помітив, що дівчина вже не сидить поруч зі мною. Пішла вона, мабуть, після своїх останніх слів, бо тепер вона стояла далеко від мене біля вікна в оточенні трьох юнаків, які, сміючись, щось говорили з високих білих комірців.
Потім я залюбки випив келих вина і пішов до піаніста, який в повній самоті грав саме, киваючи головою, якусь сумну п’єсу. Я обережно схилився до його вуха, щоб він тільки не злякався, і тихо сказав під мелодію п’єси:
– Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене, бо я збираюся бути щасливим.
Що він не слухав мене, то я постояв деякий час, збентежений, а потім, притлумлюючи свою сором’язливість, взявся ходити від одного гостя до іншого і ненароком казав:
– Сьогодні я гратиму на піаніно. Так.
Усі, здавалося, знали, що я не вмію грати, але люб’язно сміялися з приводу цього приємного вторгнення в їхні розмови. Але геть уважні стали вони лише тоді, коли я дуже голосно сказав піаністу:
– Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене. Я, розумієте, маю намір бути щасливим. Йдеться про якийсь тріумф.
Піаніст хоч і прислухався, але не покинув своєї коричневої лавочки, так, здавалося, і не розумів мене. Він зітхнув і закрив обличчя своїми довгими пальцями.
Я вже поспівчував йому і хотів було підбадьорити його, щоб він продовжив гру, коли підійшла господиня з групою гостей.
– Це смішна затія, – сказали вони і голосно засміялися, наче я хотів зробити щось протиприродне.
Дівчина теж підійшла, презирливо глянула на мене і сказала:
– Будь ласка, пані, дозвольте йому пограти. Він, можливо, хоче якось розважити нас. Це похвально. Будь ласка, пані.
Усі голосно зраділи, явно, як і я, вважаючи, що це говориться іронічно. Тільки піаніст мовчав. Він сидів з опущеною головою і водив указівним пальцем лівої руки по дереву ослінчика, немов малюючи на піску. Я затремтів і, щоб приховати це, застромив руки в кишені штанів, і говорити чітко я не міг, бо все моє обличчя готове було заплакати. Тому я повинен був вибирати слова так, щоб думка, що я готовий заплакати, здалася слухачам смішною.
– Пані, – сказав я, – я повинен зараз пограти, бо…
Забувши причину, я раптово сів за піаніно. Тут я знову зрозумів своє становище. Піаніст встав і делікатно переступив через ослінчик, бо я загородив йому дорогу.
– Погасіть, будь ласка, світло, я можу грати тільки в темряві.
Я випростався.
Тут два пани взялися за ослінчик і понесли мене геть від піаніно до обіднього столу, насвистуючи якусь пісеньку і трохи хитаючи мене.
Усі дивилися схвально, а панночка сказала:
– Бачите, пані, він непогано зіграв. Я це знала. А ви так боялися.
Я зрозумів і подякував поклоном, який у мене вийшов нівроку.
Мені налили лимонаду, і якась панянка з червоними губами поїла мене зі склянки. Господиня подала мені на срібній тарілці печиво зі збитих білків, і якась дівчина в білісінькій сукні сунула мені його в рот; пишна панянка з копицею світлого волосся тримала наді мною гроно винограду, і мені треба було тільки відривати ягоди, а вона в цей час дивилася мені в заведені вгору очі.
Що всі так добре поводилися зі мною, мене здивувало, що вони одностайно заходилися мене утримувати, коли я знову кинувся до піаніно.
– Досить уже, – сказав господар, якого я доти не помічав. Він вийшов і відразу повернувся з жахливим циліндром і мідно-коричневим пальто в квіточках. – Ось ваші речі.
Це були, правда, не мої речі, але мені не хотілося обтяжувати його знову. Господар сам одягнув на мене пальто, яке припало до міри, щільно приставши до мого худого тіла. Якась дама з добрим обличчям, поступово нахиляючись, застебнула на мені пальто від верху до низу.
– Отже, прощайте, – сказала господиня, – і приходьте незабаром знову. Ви завжди бажаний гість, ви це знаєте.
Тут уся громада вклонилася, немов так належало. Я теж спробував поклонитися, але моє пальто було занадто тісне. Тому я взяв капелюх і, ймовірно, занадто ніяково вийшов за двері.
Але коли я кроком вийшов з під’їзду, на мене налетіли небо з місяцем, зірками і великим склепінням і Кільцева площа з ратушею, Маріїнською[5] колоною і церквою.
Я спокійно вийшов з тіні на місячне світло, розстебнув пальто і нагрівся, потім, піднявши руки, змусив замовкнути свист ночі і поринув у думки.
«З чого це вам удавати, ніби ви справді існуєте? Ви хочете мене запевнити, що насправді не існує мене, того, який смішно стоїть на зеленій бруківці? Але вже пройшло багато часу, відколи ти, небо, таки існуєш, а тебе, Кільцева площо, насправді ніколи не було.
Певно, у вас досі є перевага наді мною, але тільки тоді, коли я вас залишаю в спокої.
Слава богу, місяцю, ти вже не місяць, але, може, це недбалість із мого боку, що я все ще називаю місяцем тебе, місяць лише на прізвисько. Чому ти вже не так зарозумілий, коли я називаю тебе «паперовий ліхтар дивного кольору»? І чому ти майже відступаєш, коли я називаю тебе «Маріїнською колоною», і я вже не впізнаю твоєї загрозливої пози, Маріїнська колоно, коли називаю тебе «Місяць, який світить жовтим світлом»?
Здається, і справді, вам не на користь, коли про вас розмірковують, у вас зменшуються хоробрість і здоров’я.
Боже, як же це, напевно, корисно, якщо, метикуючи, вчишся у п’яного!
Чом усе стихло? Мені здається, ущух вітер. І будиночки, які часто котять по площі на коліщатках, стоять як укопані… Тихо… тихо… геть не видно тієї тонкої чорної риси, що зазвичай відокремлює їх від землі».
І я побіг. Я тричі оббіг без перешкод велику площу і, оскільки не зустрів жодного п’янички, побіг, не втрачаючи швидкості й не відчуваючи напруги, до Карпової вулиці. Моя тінь, часто менша мене, бігла поруч зі мною по стіні, немов в улоговині між будинками і тротуаром.
Пробігаючи повз будинок пожежної команди, я почув з боку малого кільця шум і, коли звернув туди, побачив біля ґрат фонтана п’яного, який стояв, розвівши руки в сторони, і топтав землю ногами в дерев’яних черевиках.
Я спершу зупинився, щоб відсапатися, потім підійшов до нього, зняв з голови циліндр і рекомендувався:
– Добрий вечір, ніжний шляхтичу, мені двадцять три роки, але у мене немає імені. Ви ж, звичайно, прибули з вражаючим, навіть співучим ім’ям з цього великого міста Парижа. Вас оповиває запах непутящого двору Франції.