Хань Фук уже не пам’ятав, скільки років він прожив разом з учителем поблизу витоку великої ріки; подеколи йому здавалося, ніби він тільки вчора ввечері прийшов у цю долину, і старий привітав його своєю музикою, а часом йому здавалося, що за його спиною, десь далеко позаду, залишилися, втративши давно свою сутність, усі часи та всі покоління людей.
Аж ось одного ранку юнак прокинувся самотинно в старій хатині, і скільки б він не шукав і не гукав свого навчителя – Майстер Божественного Слова безслідно зник. Вночі непомітно підкралася осінь, холодний вітер торсав стіни хатинки, а небом пролітали за гребінь гори великі зграї перелітних птахів, хоча пора для перельоту ще не настала.
І Хань Фук, прихопивши із собою маленьку лютню, спустився в долину рідного краю, і люди, де б він їх не зустрічав, віталися з ним так, як вітають вельмож і старійшин. А коли він дістався рідного міста, то ні батька, ні нареченої, ні інших родичів уже не було в живих, і у їхніх будинках тепер мешкали чужі люди. Але ввечері, коли всі збиралися біля ріки на святі ліхтарів, поет Хань Фук стояв потойбіч темної ріки, притулившись до старого дерева, і коли він заграв на своїй маленькій лютні, жінки зітхали й захоплено, із завмиранням серця поглядали в ніч, а молоді дівчата гукали гравця на лютні й ніде не могли його знайти. Вони гукали голосно, бо жодна з них ще ніколи не чула таких солодких звуків, що їх видавала лютня. Хань Фук посміхався. Він мовчки дивився в ріку, у якій віддзеркалювалися образи тисячі ліхтарів, і так само, як він більше не міг вже відрізнити дзеркальні образи від реальних, так і в душі своїй він не відчував уже різниці між цим святом і тим першим, коли він, ще юнак стояв на цьому самому місці й дослухався до слів незнайомого мудреця.
1913
Флейта мрій
– Ось, – промовив тато, передаючи мені маленьку кістяну флейту. – Візьми її і не забувай свого старого батька, коли будеш тішити людей у далеких країнах. Грай на ній. Тобі саме час, щоб пізнати себе і чогось навчитися. Я замовив цю флейту для тебе тому, що сам ти нічого не вмієш, окрім як співати й награвати симпатичні й милі пісеньки, і було б, зрештою, дуже шкода, якби пропав той дар, яким тебе наділив Господь.
Мій любий батько мало знався на музиці, він був ученим і думав, що варто мені тільки подути в чудову флейту, і все буде добре. Я не хотів розчаровувати його, тому тільки подякував, заховав флейту і попрощався.
Нашу долину я знав до великого млина: за ним відкривався новий світ, і він мені навіть дуже сподобався. Якась бджілка, налітавшись досхочу, всілася мені на рукав, і я ніс її із собою, щоб потім, коли робитиму перший перепочинок, мати відразу гінця, аби відіслати його з вісточкою на батьківщину.
Ліси й луги були моїми супутниками в дорозі, ріка діловито пробігала поруч, і я помічав, що світ мало чим відрізнявся від рідного краю.
Дерева й квіти, колоски пшениці та кущі ліщини промовляли до мене, я співав разом із ними їхні пісні, і вони розуміли мене так само, як і вдома. Та ось прокинулася моя бджілка, поповзла повільно вгору до мого плеча, відлетіла вбік і двічі облетіла довкруж мене зі своїм милим глухим дзижчанням, а затим полетіла прямісінько в бік рідного краю. І тут із лісу вийшла юна дівчина з кошиком у руці й у капелюшку з широкими крисами, що затінювали її обличчя на русявій голові.
– Бог у поміч, – промовив я до неї. – Куди прямуєш?
– Несу женцям обід, – пояснила вона, порівнявшись зі мною, – а куди ти зібрався?
– Іду світ за очі, батько звелів. Він уважає, що я повинен грати на флейті для людей, але цього я ще по-справжньому не вмію, мені ще потрібно навчитися.
– Так, так. Ну, а що ти, власне, вмієш робити ? Ти ж все-таки щось умієш?
– Нічого особливого. Я вмію співати пісень.
– І які ж це пісні?
– Різні, такі, що підходять для ранку і для вечора, для всіх дерев, звірів і квітів. Зараз, наприклад, я міг би проспівати пісеньку про юну дівчину, яка вийшла з лісу і несе обід женцям.
– І ти це можеш? Так заспівай же!
– Так, але ж як тебе, власне, звати?
– Брігітта.
І я заспівав пісню про чарівну Брігітту в солом’яному капелюшку, і я співав про те, що вона несе у кошику, як задивляються на неї квіти, як голубий вітер несеться їй назустріч через огорожі садиб і все, як належить.
Вона уважно наслухала, а потім сказала, що пісня красива. А коли я розповів їй, що голодний, вона трохи підняла скатертинку, що накривала кошик, і дістала звідти кусень хліба. Коли я, смачно відкусивши від скибки, бадьоро закрокував далі, вона дорікнула мені:
– Не гоже їсти на ходу. Спочатку потрібно робити одне, а потім інше.
І ми сіли на траву, і я їв свій хліб, а вона, обхопивши руками коліна, поглядала на мене.
Коли я доїв свій хліб, вона запитала:
– Чи не хочеш ти чогось заспівати мені?
– Хотіти, то я хочу. Але ж про що?
– Про дівчину, від якої пішов коханий, і як це сумно.
– Ні, цього я не можу. Я не знаю, як це буває, та й не варто так дуже перейматися. Мій тато велів мені співати тільки порядні й милі пісні. Я заспіваю тобі про зозуленьку чи про метелика.
– А про кохання ти нічого не знаєш? – запитала вона перегодя.
– Про кохання? Звісно, що знаю, адже це щось найпрекрасніше!
І я, не гадаючи довго, заспівав про сонячний промінчик, який кохає червоні маки, і як він грається з ними, і який він щасливий, і про самку зяблика, яка чекає на свого зяблика, і коли той з’являється, вона відлітає вбік, вдаючи, ніби злякалася. І він співав далі про дівчину з карими очима і про юнака, який завітав до цього краю й проспівав пісню, за що отримав у винагороду кусень хліба, але тепер хліб йому вже не потрібний, він бажає отримати від юної дівчини поцілунок, і хоче дивитися у її карі очі й співати про це так довго, доки вона не розсміється та не притулить свої вуста до його вуст.
І тут Брігітта перегнулася до мене, і, зімкнувши свої вуста з моїми, заплющила очі, а коли їх відкрила знову, то побачив у наближених брунатно-золотистих зірочках своє зображення й кілька білих польових квітів.
– Світ чудовий, – промовив я. – Батько мав рацію. Нумо я допоможу тобі нести кошика, щоб ти вчасно прийшла до женців.
Я взяв її кошик, і ми попростували далі. Ми йшли разом, тримаючи один крок, і її радість звучала в унісон з моєю, і вітер щось нам тихо нашіптував, віючи прохолодою від схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила мені такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пісню за піснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стільки всього, про що розповідали, зливаючись воєдино, негучні голоси долини й гір, трави та листя, річка і кущі, і все суще!
І я мимоволі подумав, що якби зміг зрозуміти й проспівати ці тисячі пісень світу – про трави і квіти, про людей і хмари, і про все інше, про листяні й вічнозелені ліси, і про всіх звірів, і на додачу всі пісні далеких морів і гір, пісні зірок і місяця – якби все це знайшло в мені відлуння і я зміг би все це проспівати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пісня повинна була б злітати зіркою до небес.
Однак доки я йшов і міркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже раніше такого ще жодного разу не спадало мені на думку. Брігітта несподівано зупинилася і схопилася за ручку кошика.
– Тепер мені потрібно зійти вгору, – промовила вона. – Там, на полі, наші люди. А ти куди підеш? Підеш зі мною?
– Ні, піти з тобою я не зможу. Мені велено йти у світ. Дуже тобі дякую, Брігітто, за хліб і за поцілунок. Я пам’ятатиму тебе.
Вона взяла кошик із моїх рук, і її карі очі ще раз нахилися брунатною тінню до мене, і її вуста притулилися до моїх. Її поцілунок був таким ніжним і солодким, що я від повноти щастя мало не зомлів. Я вигукнув похапливо: «Прощавай!». І хутко попростував дорогою, що вела вниз.
Дівчина неспішно сходила на гору, а потім зупинилася під низькими кронами буків на краю лісу й подивилася вниз услід мені. І коли я помахав їй капелюхом, вона кивнула ще раз і тихо зникла у тіні буків, немов якесь видіння.