А я спокійно продовжував свій шлях, заглибившись у свої думки, аж доки дорога круто не повернула.
Я опинився перед млином, біля нього на воді гойдався кораблик, на якому сидів самотній чоловік. Здавалося, що він чекає тільки на мене, тому що, коли я зняв капелюха, привітався й перебрався до нього, кораблик тут же поплив рікою вниз. Я сидів посередині кораблика, а він – позаду, біля стерна[30], і коли я запитав, куди ж ми пливемо, він уважно глянув на мене своїми сірими очима.
– Куди забажаєш, – проказав він, знизивши голос. – Вниз рікою або в море чи до великих міст – вибирай. Тут все належить мені.
– Усе належить тобі? Так ти король?
– Можливо, – відповів він. – А ти, як я бачу, поет? Тоді заспівай мені пісню на дорогу!
Я зібрався духом, відчуваючи острах перед цим суворим сивоволосим чоловіком, а наш кораблик плив швидко й безшумно далі вниз. Я заспівав про ріку, що несе на собі кораблі й віддзеркалює сонце, і біля скелястого берега піниться, завершуючи весело свої мандри.
Обличчя чоловіка було незворушним, і коли я закінчив співати, він кивнув злегка, ніби вві сні. Затим на мій превеликий подив він заспівав сам, і його пісня була також про ріку і про мандри її водами, але вона була кращою й могутнішою, ніж моя, і звучала зовсім по-іншому.
Ріка, яку він оспівував, зривалася з гір, мов руйнівник, похмура й дика[31], скрегочучи зубами, упокорюючись млинами, перекинутими мостами, вона ненавиділа будь-який корабель, що повинна була його нести на собі та у своїх хвилях і довгих косах річкових водоростей гойдала з посмішкою білі тіла потопельників.
Мені все це не подобалося, але лунало воно так таємниче й звабливо, що я розгубився і присоромлено замовк. Якщо те, про що співає цей літній статечний і мудрий чоловік своїм глухуватим голосом, було правдою, то всі мої пісні були всього тільки дурничкою й дитячою забавкою. Отже, виходить, що світ по своїй суті не добрий і не світлий, як Боже серце, а темний і стражденний, злий і похмурий. І коли ліси шумлять своїм листям, то це не від радості, а від печалі?
Ми пливли далі, і тіні ставали довшими. Щоразу, коли я затягав пісню, вона звучала дедалі менш світло, а голос мій ставав тихішим, і щоразу незнайомий співак відповідав мені своєю піснею, яка робила світ дедалі загадковішим і небезпечнішим, а мене більш стражденним і сумнішим.
Душа моя знемагала, і я вже шкодував, що не зостався на березі, в гостях у квітів чи у своєї вродливої Брігітти, і щоб утішитися в останніх відблисках західного сонця, я знову заспівав голосно пісню про Брігітту та її поцілунок.
Однак уже зовсім стемніло, і я замовк, а чоловік за стерном затягнув свою пісню, і співав він про кохання та про любовну пристрасть, про карі й голубі очі, про червоні вологі вуста – і це було таким чудовим і зворушливим, про що він так пристрасно співав над стемнілою рікою! Проте в його пісні кохання було темним і небезпечним, воно перетворилося на смертоносну таємницю, через що люди йшли життям навпомацки, страждаючи, терпіли, мордували й вбивали коханням одне одного.
Я слухав його з такою втомою і таким сумом, наче вже роками мандрую крізь страждання і печалі. Я відчував, як тихий і холодний потік суму й душевного остраху, що відходив від незнайомця, закрадається в моє серце.
– Отже, не життя є чимось найвищим і найпрекраснішим, – вигукнув я врешті-решт гірко, – а смерть! Тоді прошу тебе, о сумний королю, заспівай мені пісню про смерть!
Чоловік за стерном заспівав про смерть, і співав він так гарно, як я ще ніколи не чув. Але і смерть не була найпрекраснішим і найвищим, і в ній теж не було втіхи. Смерть була життям, а життя – смертю, і вони спліталися одне з одним у вічному шаленому любовному герці. І це було останньою істиною й сенсом світу: звідти виривався промінь сонця, який міг оживити й зробити втішною всю безрадісну картину. І звідти виходила тінь, що огортала мороком усе прекрасне й веселе, але в темряві пристрасть палала інтимніше і яскравіше, а кохання дужче розпалювалося у цій ночі.
Я дослухався і весь затих. Я не мав більше іншої волі як волі незнайомця. Його погляд застиг на мені, якийсь сумовито-добрий, його сірі очі були повні болю та краси світу. Він посміхнувся до мене, тоді я, зібравшись духом, відчайдушно проказав:
– О, повернімо назад! Мені тут лячно вночі, я хочу назад, туди, де я, можливо, знайду Брігітту або повернуся додому, до свого батька.
Незнайомець підвівся і показав у нічну пітьму – ліхтар виразно освітлював його худе вольове обличчя.
– Вороття немає, – промовив він серйозно й доброзичливо. – Потрібно завжди рухатися вперед, якщо хочеш пізнати світ. А від дівчини з карими очима ти вже все найкраще і найпрекрасніше отримав і чим далі ти будеш від неї, тим дивовижнішим і чарівнішим воно здаватиметься тобі. Але ти все ж завжди їдь туди, куди тебе кличе душа. Я віддаю тобі моє місце біля стерна![32]
Засмучений, я розумів, що він має рацію. З тугою подумав я про Брігітту, про батьківський дім і про все, що ще недавно було таким близьким і світлим, належало мені – і ось тепер я втратив його. Але тепер мені хотілося сісти на місце незнайомця біля стерна. Так було визначено.
Тому я мовчки встав і попрямував палубою до стерна, а чоловік рушив мовчки мені назустріч. Коли ми порівнялися, він суворо подивився мені в очі й передав ліхтар.
Однак коли я сів біля стерна й поклав ліхтар поруч себе, я з глибоким жахом з’ясував несподівано, що на палубі корабля я сам-один, незнайомець кудись зник. Я все ж не злякався, я це передчував. Тепер мені здавалося, що це була чудова мандрівка. І Брігітта, і мій батько, і рідний край – усе було тільки сном, а я старим і засмученим чоловіком, і завжди знову й знову плив цією нічною рікою.
Я зрозумів, що не смію кликати незнайомця, і пізнання істини пройняло мене наче морозом. Щоб переконатися в тому, про що я вже здогадувався, я перегнувся через борт до води й навів ліхтаря; з чорного дзеркала на мене дивилося серйозне і суворе обличчя із сірими очима, старе, яке усе пізнало, – і це був я. А оскільки вороття назад немає, я продовжив свій шлях темними водами нічної ріки.
1912
Август
На вулиці Мостакер жила собі одна молода жінка, яка невдовзі після свого весілля втратила чоловіка – він загинув через нещасний випадок – і тепер сиділа бідолашна й покинута у своїй маленькій кімнатці та чекала на появу дитини, яка вже не знатиме свого батька. А оскільки вона зосталася зовсім сама, то всі її думки кружляли довкола очікуваної дитини – яких тільки благ вона їй не бажала і яких тільки багатств їй не вигадувала, про яку тільки розкіш для неї не мріяла. Кам’яний будинок із дзеркальними шибками й водограєм у саду здавався їй більш-менш придатним житлом для її малюка, а щодо його майбутнього, то він повинен стати принаймні професором або королем.
Поряд із бідолашною жінкою Елізабет мешкав один старий чоловік, який майже не виходив на вулицю, а коли це траплялося, то перед людьми поставав маленький сірий дідок у шапочці з китичкою та зеленою парасолькою, спиці якої були виготовлені ще з китового вуса, як у давні часи. Діти боялися його, а дорослі вважали, що в нього, напевно, є якісь причини, щоб так сторонитися людей. Його довгенько ніхто не бачив, але подеколи увечері з його маленького старенького будиночка линула ніжна музика, немовби зроджена багатьма маленькими ніжними інструментами. Тоді дітлахи, проходячи мимо, запитували своїх матерів, чи це, бува, не янголи співають або, може, русалки, але матері нічого про це не знали й тільки відповідали: «Ні, ні, це, напевне, музична шкатулка».
Цей чоловічок, якого сусіди називали паном Бінсвангером[33], у дивний спосіб приятелював із фрау Елізабет. Вони ніколи не розмовляли одне з одним, але, проходячи повз вікна будинку своєї сусідки, старенький пан Бінсвангер щоразу люб’язно вітався з нею, а вона вдячно кивала йому у відповідь і була дуже приязно налаштована до нього. Вони обоє розмірковували так: якщо мені стане зовсім сутужно, то я, звісно, звернуся за порадою до сусіднього будинку. І коли починало сутеніти, і фрау Елізабет, сидячи біля вікна, сумувала за загиблим коханим та думала про свою дитятку й віддавалася мріям, пан Бінсвангер тихенько відчиняв стулку вікна, і з його темної кімнати линули тихі сріблисті звуки заспокійливої музики, наче місячне сяйво з розірваної хмари. А біля заднього вікна росло кілька старих гераней, які він, хоча й забував поливати, стояли завжди зеленими, на них було багато цвіту, і вони ніколи не в’янули, тому що фрау Елізабет щоранку поливала їх і доглядала за ними.