Бром, не позбавлений своєрідного, хоч і досить дикого і грубого лицарства, був не проти довести протистояння до відкритого зіткнення і розв’язати суперечку про даму серця відповідно до звичаїв найбільш прямолінійних мислителів – я маю на увазі мандрівних лицарів минулих часів – тобто, просто кажучи, двобоєм. Але Ікабод надто добре усвідомлював співвідношення сил, аби прийняти виклик і вийти на арену турніру. До нього дійшли хвалькуваті слова Брома, який заявив, що «він складе вчителя вдвічі і засуне на дальню полицю в його власному класі», тож вжив необхідних заходів, щоб не надати слушної нагоди для виконання цієї загрози. Його послідовна і вперта миролюбність доводила Брома до сказу. У нього не залишалося іншого вибору, аніж звернутися до випробуваного арсеналу сільської дотепності і обрушитися на свого суперника градом грубих витівок. Бідолаха Ікабод став предметом переслідування з боку щедрого на вигадки Бонса і його буйної ватаги. Вони спустошували його колись мирне царство, підкурювали, заткнувши пічну трубу, його школу співу і, незважаючи на грізні перепони у вигляді вербового прута і віконниць, пробралися якось вночі у шкільне приміщення і наробили тут такого Содому, що бідолаха вчитель ладен був подумати, що у нього в школі справляли шабаш чаклуни і чарівники тутешніх місць. Та що обурювало найбільше – Бром хапався за будь-яку можливість виставити Ікабода смішним перед тією, хто заволоділа його серцем: він навчив свого негідного пса потішно скиглити і повискувати і, привівши його до Катрін, заявив, що це гідний конкурент Ікабода, здатний аж ніяк не гірше за останнього посвятити її в таємниці виспівування псалмів.
Дні минали, а тим часом становище протиборчих сторін не позначалося жодною суттєвою зміною. Якось чудового дня золотої осені Ікабод, задумливий і мрійливий, сидів на високому, неначе трон, стільці, з якого він зазвичай стежив за перебігом життя в підвладній йому маленькій державі. Рука його тримала лінійку – цей скіпетр деспотичної влади; лозина правосуддя, що споконвіку вселяє жах всякому лиходієві, лежала на трьох цвяхах позаду царського трону, в той час як перед ним, на кафедрі, можна було побачити купу забороненого до носіння зброї та всіляку контрабанду, відібрану у ледарів і шалапутів з числа його підданих: тут були хлопавки, дзиґи, огризки недоїдених яблук, клітки для мух і цілі легіони завзятих, виготовлених з паперу, бойових півників. Все свідчило про те, що тут щойно відбувся грізний акт правосуддя: школярі, діловито уткнувшись носами в книги і поглядаючи нишком одним оком на невблаганного педагога, лукаво перешіптувалися поміж собою, і тільки їхній шепіт було чути в класі. Втім, тиша була порушена раптовою появою негра, вбрання якого складалося з грубої вовняної куртки, таких самих штанів і тулії від капелюха, що вінчала його голову і була надзвичайно схожою на ярмулку Меркурія. Сидячи на спині кудлатого молодого, майже не об'їждженного коня, він керував ним за допомогою обривка мотузки, що заміняв поводи. Він під'їхав до школи, постукав у двері і запросив Ікабода на свято або на «посиденьки», які мали відбутися того ж вечора у мінгера ван Тасселя. Виконавши своє завдання з серйозним і урочистим видом і спробами висловлюватися вишукано і шляхетно (як це взагалі властиво неграм при виконанні ними дрібних доручень подібного роду), він перемахнув через струмок і, сповнений усвідомлення важливості і невідкладності своєї місії, понісся вгору долиною.
В одну мить у донедавна ще тихому і спокійному класі здійнялися неймовірний гомін і метушня. Школярі пустилися риссю по уроках, не зупиняючись на дрібницях; хто був спритніший, безкарно про- пускав половину заданого, тоді як тугодумам час від часу перепадало по м'яких місцях, від чого у них вмить з’являлася прудкість або вміння вимовляти довге слово. Книги, замість того щоб вишикуватися рядочком на полицях, були кинуті абияк, чорнильниці перевернуті, лавки перекинуті; школа затихла і спорожніла на цілу годину раніше, і школярі, що висипали назовні, немов легіон молодих чертенят, галасували, верещали і носилися по зеленому лузі, радіючи нежданому і передчасному звільненню.
Що ж до Ікабода, то він витратив на туалет ажніяк не менше півгодини; він ретельно вичистив свою кращу і, по правді сказати, єдину, вже геть поруділу чорну пару, струсив з неї сміття і порошинки і, зупинившись перед уламком розбитого дзеркала, що висіло у приміщенні школи, довго гладив і упорядковував зачіску. Щоб постати перед своєю королевою справжнісіньким кавалером, він попросив у фермера, у якого на той час квартирував, – то був старий жовчний голландець на ім'я Ганс ван Ріппер – позичити йому на вечір коня і, видершись на його спину, виїхав, нарешті, за ворота, немов мандрівний лицар, що пускається на пошуки пригод. Я вважаю, що, відповідно до правил істинно романтичної повісті, буде цілком доречно дати деяке уявлення про загальний вигляд і вбрання як мого героя, так і його скакуна. Кінь, на якому сидів Ікабод, був старою і розбитою робочею шкапою, для якої все вже було в минулому – майже все, за винятком хіба що її норову. Вона була худа, кудлата, з овечою шиєю і з головою, схожою на молоток; її вицвіла грива і хвіст сплуталися і збилися від засілих у них колючок реп'яха; одне її око, позбавлене зіниці, являло собою суцільне більмо і мало страшний вид, проте друге горіло неприборканим вогнем, немов з нього дивився сам диявол. Втім, в далекі дні, якщо судити за іменем, – а звали цього коня «Порох», – він вирізнявся благородством і запалом. Річ у тім, що Порох був колись улюбленим конем жовчного і дратівливого Ганса ван Ріппера, свого часу скаженого наїзника, який передав, схоже, часточку своєї колишньої пристрасті коневі, бо, незважаючи на його старий і немічний вигляд, таємний демон проглядав у ньому значно яскравіше, ніж в будь-якій молодий кобилі навколишньої місцевості.
Ікабод як вершник цілком відповідав подібному скакунові. Він тримався на коротко підібраних стременах, так що коліна його були майже біля луки сідла; худі, гострі лікті стирчали, як ніжки цвіркуна; його батіг, затиснутий у руці кінцем вгору, був схожий на скіпетр, і коли кінь підкидав на ходу його тіло, наїзник розмахував руками, як крилами. Його вовняна шапочка трималася просто на переніссі, бо замість чола він мав лише вузеньку смужку, поли сюртука майоріли майже над самісіньким хвостом його коня. Ось такий вигляд мали Ікабод і його скакун в той момент, коли вони виїжджали за ворота Ганса ван Ріппера, і слід зізнатися, що такого роду картину не часто доводиться бачити за денного світла.
Як я вже сказав, стояла чудова днина золотої осені; небо було безхмарне і прозоре, природа встигла одягтися в своє розкішне, золототкане вбрання, яке ми завжди пов'язуємо з уявою про багатство і достаток. Ліси вбралися у сповнені гідності, спокійні буро-жовті барви, і лише більш крихкі і чутливі дерева після перших заморозків виблискували помаранчевими, пурпуровими і червоними плямами. Високо в небі вже потягнулися тонкі лінії диких качок; в березових і горіхових гаях було чути перекличку білок; час від часу з сусіднього стерні доносився мрійливий і ніжний свист перепела.
Дрібніші пташки влаштовували вже прощальні збіговиська. У захваті цвірінькаючи і радіючи, вони пурхали з куща на кущ, з одного дерева на інше, безтурботні і легковажні, бо навколо панували щедрість і великий достаток. Тут був поважний і неприступний самець коноплянки (улюблена дичина юних мисливців), який кричав пронизливим і сварливим голосом; тут були чорні співочі дрозди, що літали темною хмарою; золотокрилий дятел з малиновим гребінцем, широким чорним намистом і яскравим радісним оперенням; омелюхи з червоними по краях крильцями, з жовтим кінчиком хвоста і маленькою шапочкою з крихітних пір'їнок; синя сойка – ця галаслива чепуруха, в ошатному і легкому блакитному каптанчику, з-під якого визирала білосніжна білизна; вона щебетала і цвірінькала, кивала голівкою, присідала і вклонялася, вдаючи, начебто вона на короткій нозі з усіма голосистими співухами гаю.