Френсіс Скотт Фіцджеральд
Тиха місцина
Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році
Переклад з англійської Вікторії Дудик
Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мєшкова
© В. Р. Дудик, переклад українською, 2020
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015
* * *
І
Безіл та Клеопатра
I
Будь-яке місце, де вона з’являлася, ставало для Безіла чарівним і дивовижним, хоча сам він про це не здогадувався. Він вважав, що привабливість була особливістю цих місць, і згодом звичайнісінька вуличка чи навіть назва якогось міста ще довгий час могли раптом огорнути його знайомим світлом, відлунювали у вухах, наповнюючи душу захопленням. Її присутність його поглинала, а все, що відбувалося навколо – тьмяніло; ось чому її відсутність ніколи не залишала навколо нього порожнечу, а радше, змушувало шукати її в примарних кімнатах і садах, на які він ніколи не зважав.
Цього разу він, як завжди, бачив лише її обличчя, її прекрасні губи, які виражали будь-яке щире чи вдаване почуття… – ох, ці безцінні губи!.. – і її саму: свіжу, мов персик, і шістнадцятирічну, анітрохи не старшу! Він майже не помічав, що діється на пероні та зовсім не підозрював, що вона кинула погляд на юнака, який стояв нього за спиною, і відразу закохалася! Прямуючи до автомобільної стоянки, вона вже зачаровувала незнайомця, дарма що голосок її звучав для Безіла і вона до нього навіть прилинула, схопивши за руку.
Коли б Безіл помітив того юнака, який зійшов із потяга, він би лише поспівчував йому, так само як жителям убогих сіл, повз які пробігав поїзд, або попутникам; адже всі вони, на жаль, не виїжджали через два тижні вчитися до Єля, і не у них попереду було аж три дні в місті, де перебувала сама міс Ерміні Гілберт Лабус Бібл! Усі ці бідолахи здавалися йому безнадійно-обмеженими й викликали легке презирство.
Безіл приїхав сюди погостювати через те, що тут перебувала Ерміні Бібл.
Місяць тому, сумного вечора напередодні свого від’їзду з рідного міста Безіла на заході країни, вона сказала йому, вклавши у свій впевнений голос всі можливі обіцянки:
– Якщо є в тебе у Мобілі є знайомий, то напросися до нього в гості, на той час там перебуватиму я.
Він скористався цією ідеєю. І ось тепер, коли зусібіч його обволікало м’яке, незнайоме повітря Півдня, від хвилювання йому здалося, що автомобіль Товстуна Гаспара чкурнув зі стоянки, тільки-но вони всілися на сидіння. З узбіччя донісся несподівано голос:
– Вітаю, Бессі Белл. Вітаю, Вільяме. Як поживаєте?
Незнайомець, рослий і худорлявий, був приблизно на рік старшим за Безіла. На ньому був білий полотняний костюм та панама, з-під якої сяяв палкий непохитний погляд жителя Півдня.
– О, Малюк Ле-Мойн! – вигукнула міс Чівер. – Коли ти встиг повернутися додому?
– Тільки-но, Бессі Белл. І відразу ж побачив тебе, прекрасну і чудову, і не зміг утриматися, щоб не підійти ближче і не розглянути уважніше!
Його представили Мінні та Безілу.
– Підкинути тебе, Малюку? – запитав Товстун, якого насправді звали Вільям.
– Ну, не знаю, – вагався Ле-Мойн. – Дякую, звісно, але мене мають зустріти на машині.
– Та годі, заскакуй!
Ле-Мойн кинув сумку поверх валізи Безіла і з ввічливими формальностями втиснувся на задньому сидінні. Безіл спіймав погляд Мінні, та швиденько усміхнулася, немов кажучи: «Нічого доброго, та невдовзі все минеться».
– Ви, міс Бібл, часом, не з Нового Орлеану? – запитав Ле-Мойн.
– Саме так.
– Бо я тільки-но звідти, й мені розповідали, що їхня найвідоміша серцеїдка зараз гостює тут, а її шанувальники один за одним стріляються прямо на вулицях. Саме так! Там ні пройти ні проїхати, тому мені інколи доводилося допомагати їх збирати…
«Ліворуч, напевно, Мобілська затока, – подумав Безіл. – Там місячна доріжка, як завжди на Півдні, а на березі чорні вантажники з порту співають «До Мобілу, до Мобілу»… Обабіч дороги в м’якій тіні густого яскравого плюща ховалися будинки; балкони покривалися сітчастими кринолінами, а із зарослих садків вечорами долинали звуки гітар.
Було доволі тепло; голоси звучали розмірено, адже знайшовся б час поговорити про все на світі – і навіть голос Мінні, що відповідав на базікання юного незнайомця, лунав повільно і ліниво; Безіл раніше ніколи не вбачав у ній уродженку Півдня. Автомобіль пригальмував біля великої брами, за якою крізь рясні дерева виднівся пофарбований у жовтий колір будинок. Ле-Мойн вийшов.
– Щиро сподіваюся, що вам обом тут сподобається! Я, з вашого дозволу, зроблю кілька візитів і намагатимусь, щоб ви отримали якомога більше задоволення від перебування у нас. Бажаю вам добре провести день!
Коли вони від’їхали від далі, Бессі Белл з усмішкою поглянула на Мінні:
– Ну, що я тобі говорила? – мовила вона.
– Я ще на пероні здогадалася! Ще до того, як він підійшов до машини! – сказала Мінні. – Як відчувала, що це він.
– Він доволі гарний, еге ж?
– Так, неймовірно гарний, – відповіла Мінні.
– Зазвичай він товаришує зі старшими…
Безіл зауважив, що ця зайва балаканина затягнулася. Зрештою, цей юнак-південець із глибинки був просто мешканцем цього містечка; якщо до цього додати ще й те, що він товаришував із компанією, що старша, то про його існування не варто було настілки наполегливо згадувати.
Але раптом до нього повернулася Мінні та мовила:
– Безіле! – вона заклично вигнулася і скромно склала руки на колінах, ніби в очікуванні; ці жести щоразу викликали в його серці хвилювання. – Я обожнюю твої листи.
– Могла б хоч раз мені відповісти.
– У мене ні хвильки вільної не було, Безіле! Я їздила в гості Була в Чикаго, а потім до Нешвілу. Я навіть вдома не була. – Вона почала говорити дещо тихіше. – Тато з мамою розлучаються, Безіле. Уявляєш, який жах?
Його це вразило, проте через якийсь час він звикнувся із цією думкою, однак йому стало вельми шкода Мінні; думка про розлучення з’єдналася в його свідомості з її романтичним образом і відтоді втратила для нього свій трагізм.
– Тому я тобі не писала. Але весь час думала про тебе. Ти мій найкращий друг, Безіле! Ти завжди мене розумієш…
У Сент-Полі вони попрощалися зовсім на іншій ноті. Тут у Безіла злетів з язика жахливий поголос, який він зовсім не мав наміру розголошувати.
– А хто такий цей Бейлі, з яким ти познайомилася в Лейк-Форест? – байдужим тоном поцікавився він.
– Базз Бейлі! – в її великих очах з’явився подив. – Він дивовижний танцюрист, доволі привабливий, однак ми просто друзі. – Вона насупилася. – Не інакше як Конні Дейвіс ширить чутки в Сент-Полі! Чесне слово: мені так набридли ці дівиці, які з ревнощів або просто знічев’я сидять, б’ють байдики і перемивають кісточки всім, хто вміє добре проводити час!
Тепер він уже не сумнівався, що в Лейк-Форест щось відбулося; але йому вдалося приховати від Мінні гострий біль, що пронизав його.
– Ну годі, хто б казав! – Вона несподівано всміхнулася. – Адже всім відомо, що містерові Безілу Дюку Лі постійністю ще ніхто не дорікав!
Зазвичай такі натяки вважаються втішними, але цього разу тон був таким недбалим, майже байдужим, що занепокоєння Безіла посилилося, і раптово сталося те, що можна було порівняти лише з вибухом бомби.
– Не турбуйся щодо Базза Бейлі. Зараз моє серце цілком вільне і я ні в кого не закохана!
Не встиг він збагнути грандіозність цієї заяви, як машина зупинилася біля будинку Бессі Белл Чівер, і дівчата ринули на ґанок, вигукнувши:
– Сьогодні ще побачимося!
Безіл машинально перебрався на переднє сидіння, ближче до свого приятеля.
– А ти там гратимеш у футбол, Безіле? У команді першокурсників? – запитав Вільям.
– Що? Ах, так, звісно – якщо складу два іспити. – Але в душі у нього не було жодних «якщо»; в житті для нього не було нічого важливішого.
– До команди першокурсників потрапити легко. До речі, цей Малюк Ле-Мойн, з яким ти зараз познайомився, восени вступає в Принстон. А до цього грав у команді Військового інституту Вірджинії, був там «ендом»[1].