– А звідки у нього це дурне прізвисько?
– Та його в родині так називали, ось і підхопили. – Після павзи він додав: – Він їх запросив сьогодні ввечері на танці в заміський клуб.
– Коли ж він встиг? – з подивом запитав Безіл.
– Ось так, встиг… Вони про це і говорили. Я хотів сам їх запросити, став поступово переводити розмову на цю тему, а він мене випередив, не встиг я і оком моргнути! – Він зітхнув, звинувачуючи себе в невдачі. – Ну добре. Принаймні побачимося з ними там.
– Безумовно, яка різниця, хто їх запросив. – промовив Безіл.
Проте хіба це Товстун був винен? Хіба не могла Мінні сказати у відповідь: «Але ж Безіл заради мене приїхав сюди здалеку, і першого вечора я, звичайно, мушу бути з ним!».
Що ж трапилося? Місяць тому, в тьмяно освітленому і гучному приміщенні Центрального вокзалу Сент-Пола, вони зайшли за багажний візок – і її очі говорили: «Ще!». До самого кінця, поки вона не зникла в клубах пари за вагонним вікном, вона належала йому – такі речі не підвладні свідомості, вони підвладні лише почуттям.
Безіл був спантеличений. Усе це було зовсім не схоже на Мінні, яка, попри властивий їй блиск популярності, завжди відрізнялася добротою. Він став думати, чи не образило чи її що-небудь в його листах, і почав шукати у себе нові недоліки. Можливо, сьогодні вранці він поводився не так, як їй подобається? Веселий настрій, з яким він приїхав, раптом кудись випарувався.
Та під час гри в теніс у другій половині дня Мінні знову була такою, як завжди: вона захоплювалася його ударами, а одного разу, коли вони обоє опинилися біля сітки, вона раптово поплескала його по руці. Однак після гри, коли компанія насолоджувалася лимонадом на широкій, затіненій веранді будинку Чіверів, їм не вдалося ні на хвилю побути наодинці. А коли разом поверталися з корту, невже Мінні навмисно сіла попереду, поруч з Товстуном? Того літа вона так і норовила залишитися з ним наодинці – під будь-яким приводом. Переодягаючись, щоб їхати на танці в заміський клуб, він картався невиразним передчуттям катастрофи.
Клуб містився в невеличкому видолинку; гілля верб майже цілком його приховало, а на їхні чорні силуети донизу химерними плямами скрапувало сяйво круглолицього місяця. Тільки-но вони припаркувалися, як із вікон долинула улюблена мелодія Безіла «Китайський квартал»[2], і її ноти, мов ельфи, розсипалися галявиною. Його серце почало битися в шаленому ритмі, перехопило подих; пульсивна тропічна темрява обіцяла романтичні, бажані пригоди. Проте, опинившись тут, Безіл відчув себе маленьким і безсилим, щоб насолодитися омріяним блаженством. Танцюючи з Мінні, він ніяковів від того, що нав’язує їй своє тлінне єство в цій казковій країні, де незнайомі фігури щохвилини досягли в його очах дедалі виразнішої величності та шарму. Він став би тут королем, якби вона пригорнулася до нього й прошепотіла ніжні слова, та вона лишень мовила:
– Тут чудово, Безіле, еге ж? Чи є щось на світі дивовижніше?
Стоячи серед чоловіків, які не танцювали, і розмовляючи з Ле-Мойном, Безіл відчув щось на кшталт ревнощів і якусь незнайому боязкість. Довгов’яза фігура, що наполегливо нависала над Мінні під час танцю, викликала у нього роздратування, але жодної неприязні до нього він не відчував, а розважливі зауваження, якими Ле-Мойн обмінювався дівчатами, які проходили повз, його навіть потішали.
Безіл і Вільям Гаспар, а з ними Бессі Белл і Мінні виявилися тут наймолодшими, і вперше в житті Безілу відчайдушно захотілося подорослішати, позбутися надмірної вразливості та надмірних вражень. Тремтячи від кожного аромату, погляду чи мелодії, він пристрасно жадав стати досвідченим й спокійним. Невдоволений собою, він відчував, як на нього місячним сяйвом виливається світ краси, як тисне на нього, змушуючи його то зітхати, то затамовувати подих, – а сам він безпорадно борсається в щедротах юності, за які сотні дорослих, не замислюючись, віддали б кілька років свого життя.
Наступного дня Безіл побачився з нею у світі, який знову стиснувся до звичної реальності, надавши речам буденного вигляду, але чогось усе-таки в ньому бракувало, й він ніяк не міг змусити себе жартувати й веселитися. Це видавалося б, ніби хоробрість після битви. Адже саме таким йому належало бути вчора ввечері! Вони вчотирьох, але не парами, вирушили в центр міста, у фотоательє, щоб забрати фотографії Мінні. Безілу сподобалася одна фотографія, на яку не зважали інші – йому здалося, що на ній Мінні виглядала як тоді, в Сент-Полі, тому він замовив надрукувати дві штуки – одну для неї, а другу для себе; картку повинні були надіслати йому до Єля.
Увесь цей день Мінні була якоюсь розсіяною, щось тихенько наспівувала, але, коли вони після прогулянки повернулися до будинку Чіверів, вона буквально злетіла східцями, почувши телефонний дзвінок. Через десять хвилин дівчина вийшла насупленою і похмурою, і Безіл випадково почув, як вона коротко мовила подрузі:
– Він не зможе.
– …Шкода!..
– …повернеться лише в п’ятницю.
Це могло означати лише одне: Ле-Мойн поїхав і вона втратила спокій! Тієї ж миті, не в змозі терпіти розчарування, він із жалюгідним виглядом підвівся та запропонував Вільяму їхати додому. На його подив, у нього на руці миттєво опинилася рука Мінні, яка намагалася його затримати:
– Почекай, Безіле! Адже я з тобою відтоді, як ти приїхав, жодної хвилини не побула!
Він сумно всміхнувся:
– Невже ти помітила?
– Безіле, не кажи дурниць! – Вона закусила губу, ніби образилася. – Ходімо посидимо на гойдалках.
У його душі раптом засіяв промінь надії та щастя. Її ніжна посмішка, яка, здавалося, йшла з глибини юного серця, заспокоювала, і він із вдячністю впивався її побрехеньками, мов джерельною водою. Призахідне сонце торкалося її щік неземним сяйвом – яке він не бачив на них раніше, – тим часом дівчина мовила, як вона не хотіла приймати запрошення Ле-Мойна й що вона засмутилася й образилася, коли Безіл до неї навіть не підійшов на танцях.
– Тоді, прошу тебе, Мінні, – благальним тоном промовив він, – дозволь мені хоч раз тебе поцілувати!
– Але ж не тут, дурнику! – вигукнула вона.
– Тоді ходімо на хвилину в альтанку…
– Безіле, це неможливо! Нас побачать Бессі Белл та Вільям. Либонь, іншим разом.
Безіл розгублено втупився в неї, не розуміючи, вірити чи не вірити, і вона негайно змінила тему:
– Безіле, я навчатимуся в школі міс Бічер. Всього кілька годин їзди від Нью-Гейвену. Ти зможеш до мене приїхати вже цієї осені. Один недолік: я чула, що зустрічатися там можна з гостями лише в засклених кімнатах, на кшталт оранжерей. Жах якийсь, чи не так?
– Так, жах, – щиро погодився він.
Бессі Белл та Вільям пішли з веранди й зав’язали розмову з якимись людьми, які під’їхали на машині.
– Мінні, ходімо в альтанку, лише на хвильку! Зараз вони далеченько!
На її обличчі з’явився впертий та застиглий вираз.
– Я не можу, Безіле. Хіба ти не бачиш – я не можу?
– Чому? Адже завтра я від’їжджаю?
– О, ні!
– Але я не можу не їхати! На підготовку до іспитів у мене лишилося всього-на-всього чотири дні. Мінні…
Він взяв її за руку. Її рука спокійно лежала в його руці, але коли він намагався потягнути її, щоб змусити Мінні підвестися, вона різко висмикнула руку. Гойдалки, на яких вони сиділи, почали від цієї боротьби розгойдуватися, і Безіл виставив ногу, щоб їх зупинити. Який жах – гойдатися, перебуваючи в настільки безнадійній ситуації!
Мінні поклала руку йому на коліно:
– Я більше не цілуюся, Безіле. Справді! Я виросла; в травні мені виповниться сімнадцять.
– Можу посперечатися, що ти з Ле-Мойном цілувалася! – гірко сказав він.
– Ти нестерпний.
Безіл встав із гойдалок:
– Напевно, мені час іти.
Поглянувши на нього, вона піддала його холоднокровній оцінці – раніше вона ніколи цього не робила; у нього було міцне та витончене тіло; під засмаглою шкірою просвічував густий і теплий рум’янець; волосся було чорне й блискуче – колись це видавалося їй настільки романтичним… І ще вона відчувала – втім, це відчували всі, навіть ті, кому він не подобався – що в його особі було щось особливе: якийсь знак долі, якась відмітка, щось таке, наполегливе, що було дужче звичайної волі – якась притаманна йому потреба залишити свій слід в цьому світі та змусити його обертатися по-своєму. Але для неї нічого не значило, що він, найімовірніше, стане популярною фігурою в Єлі, і що було б чудово потрапити туди як його дівчина цього року. Їй ніколи не було потрібно вдаватися до користі. Все ще вагаючись, вона подумки уявила себе поруч із ним, проте відразу його від себе відштовхнула. На світі було так багато чоловіків, і всі вони бажали її! Якби саме зараз поруч опинився Ле-Мойн, вона б не відчувала взагалі жодних сумнівів – ніщо було не в змозі перешкодити таємничого блаженства цього зародження роману; але Ле-Мойн поїхав на три дні, і вона не могла саме зараз відпустити від себе Безіла.