Коли якось підійшов до них покупець, вони обидва намагалися боротися за нього, і не лише Маркус і Гонігман, обидві родини разом накинулися на нього, мов хижі птахи на падаль. З одного боку, місіс Маркус, її дочки, Леві, брат місіс Маркус, його дружина та діти; з другого боку, Абрагам, місіс Гонігман, Йонас, їхній син, його дружина та діти.
Виникла справжнісінька гомерівська боротьба. Хава Маркус тримала чоловіка, який шукав червоний оксамит, за ліву руку, а Овадія Гонігман – за праву, маленька Ліза Маркус і маленька Мірза Гонігман чіплялися за його полу, місіс Маркус забарикадувала шлях своїми великими грудьми, а місіс Гонігман перекрила дорогу до відступу своїми величезними стегнами. Водночас Маркус і Леві витягали тюки з одного боку надвір і розгортали оксамит, а Гонігман і Йонас із протилежного боку неквапом розгортали королівський пурпур уздовж Трояндової алеї, на яку ледь потрапляли скупі промені сонця. І якщо покупець вибрав, його супроводжували благословіння з одного боку і прокльони з протилежного на кшталт: хай камені ростуть у твоєму животі та смородина на носі.
При нагоді дві родини дражнили одна одну й намагалися накапостити. Сьогодні Маркус сховав пляшку вина до кишені святкового каптана Гонігмана, коли вони обидва перебували на весіллі, завтра Гонігман намастив дверну ручку Маркуса медовим клеєм, так що той майже прилип до неї, повертаючись із корчми.
Якось Маркус послав до Гонігмана польського жебрака, який видав себе за американця та замовив пальто для адмірала Тома Пуса, який наразі перебував у їхньому містечку.
З неабиякою ретельністю Гонігман зшив гарне пальто для карлика, якого він бачив у театрі, тому що жебрак сказав йому, що адмірал не має часу на примірку.
Коли пальто було готове, з’явився жебрак разом із огрядним велетнем, який насилу зміг увійти в двері невеличкої крамниці, та мовив:
– Ось адмірал!
Гонігман здивовано подивився на нього і розстелив своє маленьке пальто:
– Джентльмен – велетень, а ви замовили пальто для карлика.
– Так, мій дорогенький, – сказав адмірал, – я такий малий, коли виступаю, а поза театром відчуваю себе комфортніше.
Після цього вони обидва вийшли з крамнички, залишивши бідолашного Гонігмана безмовним.
А проте Гонігман не залишився у боргу перед Маркусом. Якось він зустрів маленьку Лізу Маркус, яка бігла по лікаря. Він відправив її додому і пообіцяв, що сам повідомить ескулапу. Невдовзі товариш Гонігмана справді з’явився, маскуючись під лікаря.
– Що з тобою? – різко запитав він Маркуса, якого зустрів сам на сам у його крамниці.
– О, лікарю, – відповів він жалісно, – мені здається, що я вчора отруївся.
– Добре, – мовив лікар, – сядь на цей стілець посеред крамниці, заплющ очі та покажи мені язик. Я скажу тобі, коли буде досить.
Маркус зробив, як йому веліли, і довго очікував знака лікаря, аж раптом гучний сміх змусив його розплющити очі. Лікар зник, але крамничка була вщент заповнена людьми, а провулок також був заблокований роззявами, які на нього витріщилися.
– Що ж, хвала Богові! – вигукнув м’ясник Шмуль, його сусід. – Ми всі вже вирішили, що ти втратив глузд, містере Маркус.
У розпал таких войовничих обставин одного разу повернувся молодший син Гонігмана Барух, який присвятив себе вивченню права. Він навчався в різних закордонних університетах. Тепер він готувався до іспиту і більшу частину дня проводив удома.
Його кімнатка містилася високо під дахом. Щоразу, відриваючи погляд від свого «Зводу цивільного права», він бачив у вікні навпроти, за горщиками з квітами, гарненьку дівчину, яка ледве вийшла з дитинства та старанно працювала голкою.
Це була Джессіка, молодша дочка Маркуса. У них обох були відчинені вікна, тому що надворі був серпень, і м’який літній вітерець пробрався навіть на Трояндову алею. Так сталося, що Джессіка мимохідь поглянула й зауважила, що гарне, злегка бліде обличчя Баруха відірвалося від шкіряної палітурки, і він дивився крізь горщики з квітами на її білу шию, її біляве волосся, маленький носик, коли вона нахилялася над оксамитом чи шовком, що мерехтів на її колінах.
У Джессіки була маленька подруга, чудова біла кішка на ім’я Мімі, яка спала на підвіконні, коли дівчина працювала. Одного вечора при місячному сяйві кішка гуляла дахом, і, оскільки два жолоби, що видавалися надвір у формі голів дракона і, здавалося, дивилися одне одному в очі, утворювали своєрідний дивовижний міст, вона тихенько підкралася і несподівано зазирнула у вікно Баруха. Він витратив на неї всі свої лестощі, і після того, як він одного разу погладив біле хутро подруги Джессіки, Мімі стала його подругою також. Барух зірвав троянду з куща, який ріс біля його вікна, прикріпив її до синьої оксамитової стрічки на шиї Мімі, і остання якнайкраще виконала свою делікатну місію.
Наступного ранку Барух побачив свою троянду на грудях Джессіки.
Кілька днів по тому Мімі в такий само спосіб принесла йому закладку, яку Джессіка вишила для студента.
Це додало йому сміливості накидати кілька рядків на рожевому папері та довірити їх маленькому посланцю. Наступного дня Мімі принесла чудову відповідь. Це привело до невинного і водночас конфіденційного листування, і діти двох ворожих родин познайомилися і покохали одне одного, не промовивши ні слова.
Але листя почало опадати, настав сезон дощів, і за дощами випав сніг. Узимку вікна мусили залишатися зачиненими, і маленький посланець теж не з’являвся.
Але кохання винахідливе. Джесcіка подихом утворила на шибці прозоре коло, щоб крізь морозні квіти бачити Баруха, а він розтопив кригу за допомогою диму від люльки. Мова знаків і квітів замінила листування. Сонячний промінець потрапив у маленький голландський провулок, і посеред криги розквітнули троянди Шарона.
Одного разу трапилося дещо жахливе. Гонігман покликав Маркуса, поруч з яким його шурин Леві вимірював чотири лікті оксамиту:
– Ти знаєш, що Венеція – єврейське місто?
– Ти завжди знаєш більше, ніж інші, – відповів Маркус.
– Так, – сказав Гонігман, – тому що там є площа Сан-Марко і два крилатих леви.
Це було вже занадто. Маркус кинувся через вулицю до Ганігмана, щоб дати йому ляпаса, але жінки стали поміж ними з обох боків і відтягнули заклятих ворогів.
Того вечора жартівник Пінкель вигукнув:
– Це вже справжня трагедія, потім будуть вбивство і ненавмисне вбивство.
Проте Маркус поклявся, що не вгамується, поки Гонігман не втратить найдорожче.
– Що ти мені запропонуєш, – вигукнула Джессіка тієї миті, – якщо я пообіцяю відібрати найдорожче у Гонігмана, щоб він рвав на собі волосся?
– Чого забажаєш, Джессіко.
– Добре, але дай мені обіцянку в письмовому вигляді, що виконаєш моє бажання, якщо я візьму в нього найдорожче.
Маркус написав те, що вона йому задиктувала, і його дочка, усміхаючись, притулила цього листа до серця.
Через два тижні був Пурим, єврейський карнавал. У сутінках юдейський квартал сяяв у пишноті. Усі двері були відчинені. Молодь ходила на вулицях у масках, заходила в затишні домівки, щоб утнути всілякі жарти. Тут і там танцювали. Маркуси розіграли історію Естер. Звичайно, Джессіка була чарівною царицею. Родина зібралася за довгим столом на вечерю, коли знадвору почувся шум і голоси.
Хава, старша сестра Джессіки, її довірена особа і спільниця, увірвалася до кімнати і повідомила, що Барух Гонігман стояв біля дверей і хотів увійти.
– Барух?! – вигукнула Естер. – Це добре. Я скористаюся цим, як годиться.
Вона поквапилася спуститися сходами. Невдовзі почувся страшенний гул, і Естер повернулася з батогом у руці, урочисто тримаючи на ланцюзі величезного ведмедя.