– Так… і ми завжди… розумієш… я ніколи не говорила так, як ти, Енн… але ми завжди дотримувалися нашої урочисто даної в минулому клятви, правда ж?
– Завжди… і назавжди.
Енн взяла Діану за руку. Вони довго сиділи в тиші, надто солодкій для слів. Великі мовчазні вечірні тіні лягали на трави, квіти та зелень лугів. Сонце опустилося, небо наливалося сіро-рожевими відтінками, а тоді блідло, ховаючись за замисленими деревами… весняні сутінки запанували в садку Естер Ґрей, де в цій порі не ступала жодна нога. Вільшанки вкраплювали у вечірнє повітря свої флейтові трелі. На небокраї з-під білих черешень з’явилася велика зірка.
– Перша зоря – то завжди диво, – мрійливо промовила Енн.
– Я б сиділа тут вічно, – відповіла Діана. – Навіть думати не хочу про те, що доведеться іти.
– Я теж… але врешті-решт ми тільки уявляли, що нам п’ятнадцять. Треба пам’ятати про сімейні обов’язки. Як пахне бузок! Діано, ти ніколи не думала, що є в ароматі бузку щось… чисте? Гілберт з того завжди сміється. Він любить бузок, а, як на мене, його пахощі зберігають у собі якийсь секрет, аж надто солодкий.
– Бузку притаманний сильний аромат, не варто його тримати вдома, – сказала Діана.
Вона взяла тарель, що залишилася, як нагадування про шоколадний торт, провела її довгим поглядом, похитала головою й поклала в кошик з благородним виразом самозречення на обличчі.
– Правда було б весело, Діано, якби зараз, по поверненню додому, ми зустрілися з нами колишніми, які біжать Стежкою Закоханих?
Діана захихотіла.
– Ні, Енн, не думаю, що то буде весело. Я й не помітила, як стемніло. Добре помріяти вдень, проте…
Вони ішли додому в тиші й любові, разом. Краса сонця позаду них кидала іскри на старі пагорби, а в їхніх серцях іскрилася стара й незабута любов.
ІІІ
Уранці наприкінці насиченого приємного днями тижня Енн поклала квіти на могилі Метью, а пополудні поїздом вирушила з дому Кармоді. Спочатку вона думала про старе-добре минуле, яке залишилося позаду, а тоді думками поринула вперед – туди, що любила. Її серце виспівувало всю дорогу, тому що вона поверталася додому, до радісного дому. Місця, де кожен, хто переступав через поріг, знав, що це – дім. Дім, наповнений сміхом, сріблястими кухлями, світлинами та дітьми… неоціненними кучериками та кругленькими колінками… кімнатами, які з радістю її приймуть, де на неї терпляче чекають стільці та сукні в шафі, де завжди святкують навіть маленькі річниці й пошепки звіряють маленькі секретики.
– Приємно усвідомлювати, що ти повертаєшся додому, – подумала Енн, витягуючи з гаманця лист від маленького синочка, над яким вона весело сміялася ще вечір тому, гордо читаючи його родині Зелених Дахів… перший лист, який вона отримала від своєї дитини. То був дуже гарний коротенький лист від семирічного дитинчати, який тільки рік тому пішов до школи й навчився писати, хоча й мав трішки помилок у правописі, а ще в куточку листа красувалася велика чорнильна пляма.
«Ді рьюмсала і рьюмсала усю ніч бо Томмі Дрю сказав їй що засмажить її ляльку на котлети. Сьюзан розказує нам гарні казки ввечері але вона – не ти, мамусю. Вона дозволила допомогти посіяти бурьян вчора ввечері»
«І як я могла почуватися щасливою весь тиждень, бувши так далеко від них?» – подумки докоряла собі господиня Інглсайду.
– Як добре, коли хтось зустрічає тебе наприкінці подорожі! – вигукнула вона, вискочивши з поїзда в Глен Сент Мері просто в Гілбертові обійми. Вона ніколи не могла бути певна, що Гілберт її зустріне, завжди хтось помирав чи народжувався. Та жодне повернення додому не зрівняється з тим, коли приходить він. А який чарівний на ньому світло-сірий костюм! (А як я раділа, що таки одягнула гофровану тонку блузочку з коричневою спідницею, хоча пані Лінд думала, що я з глузду з’їхала, таке одягати в дорогу. Якби не одягла, не виглядала б так гарно біля Гілберта).
Інглсайд яскраво освітлювали веселі японські ліхтарики, які повісили на веранді. Енн з радістю поглянула на дорогу, обабіч якої росли блідо-жовті нарциси.
– Інглсайд, я приїхала, – гукнула вона.
Усі одразу збіглися й оточили її… Сміх, вигуки, жарти. Сьюзан Бейкер стримано усміхалася, стоячи позаду. Кожне дитинча власноруч збирало їй букет квітів, навіть дворічний Ширлі.
– Оце ви мене зустріли! Усі в Інглсайді такі щасливі. Як приємно знати, що сім’я так рада тебе бачити!
– Якщо ти ще раз поїдеш з дому, мамусю, – урочисто промовив Джем, – Я піду і візьму апенцидит.
– І як ти його підеш і візьмеш? – спитав Волтер.
– Тсссс, – Джем тихцем штовхнув Волтера ліктем і зашепотів. – То шось десь болить, я знаю… але я просто хочу налякати мамусю, щоб вона нікуди не поїхала.
Енн хотіла зробити сотні речей одразу: обійняти всіх, побігти в сутінки й зібрати трошки братчиків, вони є усюди в Інглсайді, ще підібрати маленьку ошатно вбрану ляльку з килима, послухати всі свіжоспечені плітки та новини, кожен щось та й знав. Як Нан намастила кінчик носа вазеліном, коли лікар вийшов, а Сьюзан чимось відволіклася. «Я вас запевняю, пані лікарко, люба, я не на жарт стривожилася»… А як корова пані Джуд Палмер з’їла п’ятдесят сім цвяхів, і її довелося везти до ветеринара в Шарлоттаун… а як безголова пані Феннер Дуглас пішла до церкви без капелюшка… а як татко позривав усі кульбаби у лузі… «і це в перервах між переймами, пані лікарко, люба… за час вашої відсутності він прийняв пологи вісім разів»… як пан Том Флегг пофарбував бороду, «а його дружина померла лиш два роки тому»… як Роуз Максвел з Гарбоу Гед покинула Джима Гудсона з Верхнього Глена, а він прислав їй чек за все, що на неї витратив… а як цікаво закінчився похорон пані Амаси Воррен… як коту Картера Флегга покусали кінчик хвоста… як Ширлі знайшли в конюшні просто під конем… «пані лікарко, люба, я ніколи не буду тою жінкою, якою була раніше»… а ще як багато було приводів боятися, що сливові дерева захворіють і покриються грибами… а як Ді ходила увесь день і наспівувала «Мамуся сьогодні буде вдома, буде вдома, буде вдома» на мелодію «Merrily We Roll Along»… як кошеня в Джо Різес стало косооке, бо народилося з розплющеними очима… як Джем випадково всівся на липучку, перш ніж натяг маленькі штанці… і як Креветка впала у бочку з водою.
– Її заледве витягли, пані лікарко, люба, на щастя, лікар почув її м’явкіт буквально в останній момент і витягнув кішку за задні лапи (а що означає «в останній момент», мамусь?)
– Схоже, вона вже майже відійшла, – промовила Енн, погладжуючи гладенькі чорно-білі вигини задоволеної кішки з величезними щоками, яка муркотіла собі на кріслі у світлі вогню. Сідати на стілець в Інглсайді, попередньо не переконавшись, що там не сидить кіт, – не надто безпечно. Сьюзан, яка раніше зовсім не звертала увагу на котів, поклялася, що уже навчилася їх любити для самозахисту. А щодо Креветки, Гілберт так назвав кота рік тому, коли Нан принесла з села додому нещасне кістляве кошеня, над яким знущалися хлопці, а ще прихопила котові кличку, яка зараз була ні в тин, ні у ворота.
– Але… Сьюзан! Що сталося з Ґоґом і Маґоґом? Ой… їх не поламали, правда ж?
– Ні, ні, пані лікарко, люба, – вигукнула Сьюзан, одразу почервонівши від сорому, і вибігла з кімнати. Вона повернулася тієї ж миті з двома порцеляновими песиками, що посідали чільне місце на каміні Інглсайду.
– Як я могла забути покласти їх назад до вашого повернення. Бачите, пані лікарко, люба, пані Чарльз Дей з Шарлоттауна прийшла сюди одразу на наступний день після вашого від’їзду… а Ви знаєте, яка вона педантична й правильна. Волтер думав, що зможе її розважити, і почав показувати їй собак. «Ось це – Бог, а то мій Бог» – сказало бідне невинне дитинча. Мене охопив жах… мені здається, я до смерті не забуду обличчя пані Дей. Я пояснювала їй, як тільки могла, щоб вона, бува, не подумала, що ми якась родина безбожників, тому я вирішила перекласти песиків подалі від людських очей, у буфет з порцеляною, поки Ви не повернетеся.