– Мамусь, а скоро буде вечеря? – жалібно промовив Джем. – У мене в животі бульчить. О, мамусь, ми зробили нашу улюблену страву!
– Ми, як сказала блоха слонові, так і зробили, – усміхнулася Сьюзан. – Ми просто подумали, що ваш приїзд гоже гарно відзначити, пані лікарко, люба. А де дівся Волтер? Цього тижня його черга скликати усіх до вечері дзвінком, дай Бог йому здоров’я.
Вечеря видалася на славу, а яким задоволенням було вкласти діточок спати. Сьюзан навіть дозволила їй вкласти Ширлі в ліжечко, розуміючи, якою особливою була ця подія.
– Це особливий день, пані лікарко, люба, – урочисто промовила вона.
– О, Сьюзан, неособливих днів немає. Кожен день чимось відрізняється від інших. Ви не помічали?
– Так, Ваша правда, пані лікарко, люба. Навіть минулої п’ятниці, коли дощило увесь день, було так похмуро, моя велика рожева герань випустила пуп’янки, а вона ж довгих три роки взагалі не цвіла. А Ви помітили квітки-черевички, пані лікарко, люба?
– Помітити! Та я таких черевичків ще в житті не бачила, Сьюзан. Як тобі вдалося їх так виростити? (Ось тут я зробила Сьюзан справді щасливою й навіть не збрехала. Я справді таких квіточок ще ніколи не бачила… дякувати Богу!).
– Це результат постійного догляду та уваги, пані лікарко, люба. Але я повинна з Вами поговорити. Думаю, Волтер щось підозрює. Не сумніваюся, що якесь дитинча з Глена щось йому розповіло. Зараз багато дітей знають більше, аніж належить. Волтер одного разу так серйозно мені заявив: «Сьюзан», – сказав він, – а діти дуже дорогі?». Люба пані лікарко, я була ошелешена, але не втратила самовладання. «Дехто каже, що діти – це розкіш» – відповіла я, – але в Інглсайді ми вважаємо, що діти – це необхідність». А тоді я вголос поскаржилася на сороміцьку ціну всього в крамницях Глена. Боюся, я схвилювала дитинча. Якщо він щось Вам скаже, пані лікарко, люба, ви будете готові.
– Я певна, ти дуже гарно вийшла з ситуації, Сьюзан, – спантеличено відповіла Енн. – Думаю, саме час усім їм дізнатися, на що ми сподіваємося.
Але найприємнішим став прихід Гілберта. Вона саме стояла біля вікна й спостерігала, як з моря підкрадався густий туман, простягаючись на освітлені місяцем дюни та гавань, у бік довгої вузької долини, яка розкинулася в підніжжі Інглсайду, де й розташувалося містечко Глен Сент Мері.
– Прийти наприкінці важкого робочого дня й зустріти тебе! Ти щаслива, Енніша з Енн?
– Щаслива! – Енн нахилилася й вдихнула аромат яблуневого цвіту з квітучих гілочок, які Джем поставив у вазу на її туалетний столик. Вона відчувала любов, якою її оточили з усіх сторін. – Гілберте, любий, добре цілий тиждень побути Енн із Зелених Дахів, але в сотні разів краще повернутися назад і стати Енн з Інглсайду.
ІV
– Категорично ні, – сказав лікар Блайт таким тоном, що Джем одразу усе зрозумів.
Джем знав, що шансів на те, що татко змінить думку чи що мама спробує його вмовити, немає. Було очевидно, що тут мама з татком були заодно. Карі очі Джема потемніли від люті та розчарування, коли він дивився на своїх жорстоких батьків… він втупився в них… навіть ще сердитіше, коли вони, нехтуючи його поглядами, продовжували вечеряти, наче нічого й не сталося. Звичайно, тітка Мері Марія помітила його погляди… ніщо не сховається від її сумних блідо-блакитних очей… але здавалося, це її тільки розсмішило.
Берті Шекспір Дрю грався з Джемом пополудні. Волтер пішов до старого Будинку Мрії, погратися з Кеннет та Персіс Фордами, а Берті Шекспір розповів Джему, що всі хлопці з Глена пішли до Гарбоу Маус того вечора, подивитися, як капітан Білл Тейлор робить його кузену Джо Дрю тату змії на руці. Він, Берті Шекспір, збирався піти, то чом би й Джемові не вирушити з ним? Було б весело. Джему та ідея засіла в голові, так не терпілося піти, аж тут йому сказали, що про таке не може бути й мови.
– З багатьох причин, – пояснив тато, – тобі ще не можна йти так далеко, аж у Гарбоу Маус з тими хлопцями. Вони ж повернуться пізно, а тобі, сину, потрібно бути в ліжку о восьмій.
– Мене в дитинстві щовечора посилали спати о сьомій, – промовила тітка Мері Марія.
– Мусиш почекати, коли підростеш, Джем, перш ніж увечері так далеко відходити від дому, – сказала мама.
– Ви те саме казали минулого тижня, – обурено закричав Джем. – Я уже дорослий! Ви думаєте, що я дитина. Берті йде, а ми з ним одного віку!
– Всі хворіють кором, – похмуро відповіла тітка Мері Марія. – Ти можеш підхопити кір, Джеймсе.
Джем ненавидів, коли його кликали Джеймсом. А вона так робила завжди.
– А я хочу підхопити кір, – з нотками спротиву пробурмотів хлопець. А тоді, перехопивши татів погляд, принишк. Тато б ніколи й нікому не дозволив «відгиркуватися» до тітки Мері Марії. Джем ненавидів тітку Мері Марію. Тітка Діана та тітка Марілла – то були голубоньки-тіточки, але така тітка Мері Марія – то було щось абсолютно нове для Джема. – Гаразд, – виклично відповів він, дивлячись на маму, аби ніхто не здогадався, що він говорив до тітки Мері Марії, – якщо ти не хочеш мене любити, то не треба. А тобі сподобається, якщо я піду стріляти в тигрів в Африці?
– Любий, у Африці немає тигрів, – лагідно промовила мама.
– Тоді левів, – закричав Джем. Вони повинні його виправляти, так? Вони змушені з нього сміятися, так? Ну він їм покаже. – Ти ж не можеш сказати, що в Африці немає левів. У Африці мільйони левів. Африка тими левами битком набита.
Мама й тато знову усміхнулися, попри несхвалення тітки Мері Марії. Ніколи не можна закривати очі на дитячі вибрики.
– До речі, – мовила Сьюзан, розриваючись між любов’ю, симпатією до маленького Джема та переконанням, що лікар та пані лікарка абсолютно праві, що не відпустили його до Гарбоу з тою сільською бандою на гостину до зневаженого й п’яного старого капітана Білла Тейлора, – ось твої імбирні пряники й збиті вершки, Джеме, любий.
Імбирні пряники й збиті вершки були улюбленим десертом Джема. Але того вечора їхніх привабливих чар забракло, аби втихомирити бунтівну душу хлопчати.
– Не хочу ані крихти! – похмуро промовив він. Хлопець встав і рушив геть зі столу, але уже біля дверей розвернувся, аби висловити свою непокору.
– Я все одно не піду спати до дев’ятої. А ше… коли виросту, то взагалі ніколи не лягатиму спати. Я не спатиму всю ніч… і так щоночі… і тату наб’ю по всьому тілу. Я буду таким поганим, яким тільки зможу! От побачите!
– «Ще» набагато краще, аніж «ше», любий, – відповіла мама.
Хоч щось могло їх зворушити?
– Я так розумію, моя думка тут нікого не цікавить, Енні, але якби я в дитинстві говорила так до батьків, мене б одразу на місце поставили, – мовила тітка Мері Марія. – Думаю, шкода, що в деяких домах уже зовсім забули про березові різки.
– Джема нема за що карати, – втрутилася Сьюзан, бачачи, що лікар та пані лікарка не намагалися нічого сказати. Але якщо Мері Марія Блайт хотіла уникнути цієї розмови, вона, Сьюзан, знала, в чому причина. – Берті Шекспір Дрю підбивав його так зробити, вбивши йому в голову, що піти дивитися, як Джо Дрю роблять тату – дуже весело. Він провів тут весь полудень, прошмигнув на кухню й взяв найкращу алюмінієву каструлю, щоб зробити собі шолом. Казав, що вони грають у солдатів. Вони зробили човни з дахового покриття й до нитки змокли, пливучи на ньому струмком. А тоді цілісіньку годину стрибали, як жаби у дворі, і кричали, мов недорізані. Жаби! То й не дивно, що маленький Джем так втомився й зараз зовсім на себе не схожий. Він найчемніша дитинка, яка тільки жила на цьому світі, якщо він не одягнений у лахміття, навіть не сумнівайтеся!
Тітка Мері Марія не огризалася у відповідь. Вона ніколи не говорила до Сьюзан Бейкер за столом, таким чином висловлюючи незадоволення, що Сьюзан взагалі дозволяють сидіти «з родиною».
Енн та Сьюзан вияснили все ще до того, як до них завітала погостювати тітка Мері Марія. Сьюзан «знала своє місце» й ніколи не сідала за стіл з сім’єю, якщо в Інглсайді були гості.