– Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити всілякі пригощення в дім пастора, – фиркнула панна Корнелія. – Того вечора вона просто знайшла привід задовольнити свою цікавість. Але бідолашна Фейт завжди втрапляє в халепи. Вона така неуважна й запальна!
– Точнісінько, як я. Мені, певно, сподобається ця ваша Фейт, – рішуче сказала Енн.
– У ній стільки запалу – а я люблю запальних людей, пані Блайт, люба, – зізналася Сьюзан.
– Є у ній щось, що притягує, – визнала й панна Корнелія. – Коли її не побачиш, вона завжди сміється, і якимсь чином, дивлячись на неї, і самому хочеться засміятися. Вона не може зберігати серйозний вираз обличчя навіть у церкві. Уні ж десять. Вона миле дівча – не те щоб красива, але дуже мила. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Його кличуть Карлом, і в нього просто якась постійна манія збирати усіляких гадів, жаб і жуків і зносити їх до будинку.
– Гадаю, той дохлий пацюк, що лежав на кріслі у вітальні того дня, коли в гості заходила пані Ґрант, – то його рук справа. Вона тоді так налякалася! – розповідала Сьюзан, – та я й не здивована, адже вітальня в домі пастора – не місце для дохлих пацюків. Хоча, певна річ, його міг там кинути й кіт. Той КІТ – то справжнісінький диявол, пані Блайт, люба. Пасторський кіт має хоча б ВИГЛЯДАТИ поважно, я так гадаю, яким би там він не був. Та я ще ніколи не бачила такого розпущеного звіра. А ще майже кожного вечора на заході сонця він гуляє собі по гребеню даху, пані Блайт, люба, та ще й махає хвостом, а це зовсім не пристойно!
– А найгірше з усього те, що вони ЗАВЖДИ одягнені в абищо, – зітхнула панна Корнелія. – А відколи розтанув сніг, вони почали ходити до школи босоніж. Знаєте, Енн, любонько, дітям пастора таке робити не личить – особливо коли маленька донька методистського священника завжди носить такі милі туфельки з ґудзиками. А ще мені ДУЖЕ хотілося б, щоб вони не гралися на старому методистському цвинтарі.
– Їм, певно, так і хочеться туди, адже він одразу ж поряд із будинком, – мовила Енн. – Мені завжди здавалося, що цвинтарі – то чудове місце для ігор.
– О, ні, ви не могли так думати, пані Блайт, люба, – сказала віддана Сьюзан, прагнучи захистити Енн від самої себе. – У вас для такого забагато здорового глузду та гарних манер.
– А чому взагалі дім пастора збудували поруч із цвинтарем? – запитала Енн. – У них і подвір’я таке маленьке, що ніде й погратися, окрім як на цвинтарі.
– То таки була помилка, – визнала панна Корнелія. – Але ділянку вони отримали дуже дешево. А раніше ще жодні пасторські діти навіть не думали про те, щоб гратися на цвинтарі. Панові Мередіту не слід таке дозволяти. Та він завжди, приходячи додому, навіть не висуває носа з книжок. Він читає й читає, та ще сновигає своєю бібліотекою, наче уві сні. Досі він ще жодного разу не забув про недільні служби, але двічі забував про молитовні зібрання, так, що хтось зі старост мав іти до нього додому, щоб нагадати йому. А ще він забув про весілля Фенні Купер. Йому зателефонували, і він так і примчав туди, у чому був, – взутий у хатні тапки. Та все б нічого, якби методисти з того так не глузували. Лиш одна є втіха – вони не можуть прискіпатися до його проповідей. За кафедрою він ніби пробуджується, повірте МЕНІ. А методистський пастор узагалі не вміє проповідувати – принаймні так кажуть. Я ж, хвала Богу, ніколи його не слухала.
Презирство панни Корнелії до чоловіків трохи вщухло відтоді, як вона вийшла заміж, але ставлення до методистів не стало ні на краплинку поблажливішим. Сьюзан лукаво усміхнулася.
– Подейкують, пані Еліот, що методисти й пресвітеріанці говорять про об’єднання, – сказала вона.
– Ну, сподіваюся, що, коли до цього дійде, я вже буду в могилі, – відрізала панна Корнелія. – Я не збираюся мати справу з методистами, а пан Мередіт скоро зрозуміє, що і йому слід триматися від них подалі. Він з ними аж надто товариський, повірте МЕНІ. Ось пішов він на срібне весілля до Джейкоба Дрю та й утрапив там у халепу.
– Що ж трапилося?
– Пані Дрю попросила його розрізати смажену гуску – бо Джейкоб Дрю цього зробити не вмів. Ну, ось пан Мередіт і взявся за цю справу, а в процесі впустив її з тарілки просто на коліна пані Різ, котра сиділа біля нього. На те він лиш мрійливо сказав: «Пані Різ, чи не були б ви такі люб’язні повернути мені цю гуску?» І пані Різ «повернула» її, лагідна, як овечка, та насправді, певно, була страшенно розлючена, бо ж вбрана була в новеньку шовкову сукню. А найгірше те, що вона методистка.
– Але, гадаю, це краще, аніж якби вона була пресвітеріанкою, – втрутилася Сьюзан. – Бо ж якби вона була пресвітеріанкою, то, скоріш за все, покинула б церкву, а ми не можемо дозволити собі втрачати наших парафіян. А пані Різ в її церкві не люблять, бо вона поводиться аж надто вже гордовито, тож методисти скоріше зраділи, що пан Мередіт зіпсував їй сукню.
– Біда в тім, що він зробив із себе посміховисько, а я, до прикладу, не люблю, коли з мого пастора глузують методисти, – холодно відрізала панна Корнелія. – Якби в нього була дружина, цього б не трапилося.
– Навіть якби він мав дюжину дружин, не розумію, як би це могло перешкодити пані Дрю зарізати на весільний бенкет свою жорстку стару гуску, – вперто відказала Сьюзан.
– Кажуть, то була справа рук її чоловіка, – мовила панна Корнелія. – Джейкоб Дрю – чванливий і скупий деспот.
– А ще подейкують, що вони з дружиною одне одного ненавидять – а це, гадаю, не свідчить про належні стосунки в подружжі. Хоча я, звісно ж, не маю багато досвіду в цьому, – сказала Сьюзан, задерши голову. – Та я не з тих, хто звинувачує в усьому чоловіків. Пані Дрю й сама добра жмикрутка. Кажуть, єдине, що вона коли-небудь віддала комусь задарма – то глечик масла, зробленого з вершків, у яких утопився пацюк. Вона пожертвувала його для церковного зібрання. А про пацюка всі дізналися вже згодом.
– На щастя, досі всі, кого ображали Мередіти, були методистами, – сказала панна Корнелія. – Джеррі ото якось увечері, десь зо два тижні тому, пішов на молитовне зібрання до методистів і сів поруч із Вільямом Маршем, котрий, як завжди, підвівся й почав свідчити зі страхітливими стогонами. «Тепер вам стало краще?» – прошепотів Джеррі, коли Вільям знову сів. Бідолашний хлопець хотів лише поспівчувати, а пан Марш вирішив, що той повівся неввічливо, і розлютився на нього. Звісно, Джеррі взагалі нічого було робити на молитовному зібранні методистів. Але ті діти ходять, де їм заманеться.
– Сподіваюся, вони не образять нічим пані Дейвіс із Гарбор-Гед, – мовила Сьюзан. – Я розумію, вона жінка дуже вразлива, але вона дуже заможна й найбільше з усіх жертвує на платню для пастора. А я чула, як вона казала, буцім Мередіти – то найгірше виховані діти з усіх, яких вона коли-небудь бачила.
– Кожне ваше слово все більше переконує мене в тому, що ці Мередіти – з тих, хто знає Йосипа, – рішуче сказала господиня Енн.
– Як-не-як, а це таки правда, – визнала панна Корнелія. – І це все урівноважує. У будь-якому разі, тепер вони живуть у нас, і ми маємо просто робити для них усе можливе й заступатися за них перед методистами. Ну, гадаю, мені вже час іти в бік гавані. Маршал скоро повернеться додому – він сьогодні був по той бік затоки – і, як справжній чоловік, одразу ж зажадає вечері. Шкода, що не вдалося побачити решту дітей. А де лікар?
– Він у Гарбор-Гед. Ми повернулися три дні тому, і за цей час він лише три години провів у власному ліжку й лише двічі їв у власному домі.
– Що ж, усі, хто хворів за останні шість тижнів, чекали, поки він повернеться додому – і я їх не засуджую. Коли лікар із того боку затоки одружився з донькою гробаря з Лоубриджа, людям це здалося підозрілим. Не личило йому таке робити. А ви з лікарем маєте незабаром навідатися до нас і розповісти нам усе про свою подорож. Певно, ви чудово провели час.
– О, так, справді чудово, – погодилась Енн. – Здійснилися наші давні мрії. Старий Світ чудовий і дивовижний. Та ми повернулися горді з того, якою є наша рідна земля. Канада – найкраща країна у світі, панно Корнеліє.