– Ніхто в цьому й не сумнівався, – самовдоволено мовила панна Корнелія.
– А старий добрий Острів Принца Едварда – найкраща її провінція, а Чотири Вітри – найкраща місцина на ньому, – засміялася Енн, зачаровано дивлячись на захід сонця понад долиною, гаванню і затокою, й указуючи на них рукою. – У Європі я не бачила нічого красивішого за це, панно Корнеліє. Ви вже мусите йти? Діти сумуватимуть, що не побачилися з вами.
– Вони мають чимскоріш мене навідати. Скажіть їм, що банка з пиріжками ніколи не пустує.
– О, за вечерею вони вже планували візит до вас. Вони скоро прийдуть, але спершу мають ще як слід підготуватися до школи. А двійнята відтепер ще й братимуть уроки музики.
– Сподіваюся, не в дружини методистського пастора? – тривожно запитала панна Корнелія.
– Ні, у Розмарі Вест. Учора ввечері я навідувалася до неї й про все домовилася. Яка ж вона вродлива дівчина!
– Так, Розмарі добре тримається, та вона вже не така молода, як раніше.
– Мені вона здалася просто чарівною. Я, знаєте, раніше не мала нагоди по-справжньому з нею познайомитися. Їхній будинок так далеко від дороги, що я рідко коли взагалі бачила її, окрім як у церкві.
– Розмарі Вест завжди подобалася людям, хоча вони й не розуміли її, – сказала панна Корнелія, зовсім не усвідомлюючи, як високо оцінює чари Розмарі. – Еллен завжди тримала її в залізних лещатах – у всьому її стримувала, та водночас і потурала багатьом її примхам. Знаєте, Розмарі колись була заручена – з молодим Мартіном Кроуфордом. Його корабель зазнав аварії біля островів Мадлен, і весь екіпаж потонув. Розмарі тоді була ще дитиною – їй було лише сімнадцять. Та після того вона вже ніколи не була такою, як раніше. Вони з Еллен після смерті матері жили дуже відлюдним життям. До своєї церкви в Лоубриджі їм рідко вдається дістатися, а Еллен, наскільки я розумію, не схвалює часті походи до пресвітеріанської церкви. Ну, а до методистів вона, на щастя, ЗОВСІМ не ходить. Вести завжди були запеклими прихильниками англіканства. Розмарі та Еллен – досить заможні. Розмарі насправді не мусить давати уроки музики, щоб мати щось на прожиття. Вона робить це лише тому, що їй це подобається. Знаєте, вони, між іншим, далекі родички Леслі. А Форди цього літа приїдуть у Чотири Вітри?
– Ні. Вони збираються в поїздку до Японії, і, скоріш за все, їх не буде десь рік. Дія в новому романі Оуена відбуватиметься саме в Японії. Це буде перше літо, коли наш дорогий старенький Будинок Мрії пустуватиме відтоді, як ми звідти переїхали.
– Гадаю, Оуен Форд міг знайти достатньо матеріалу для своїх книжок у Канаді й не тягти свою дружину й ні в чому не винних дітей у таку поганську країну, як Японія, – пробуркотіла панна Корнелія. – Найкращим романом, який він написав, є «Книга життя!», і матеріал для цієї книжки він знайшов прямо тут, у Чотирьох Вітрах.
– Ви ж знаєте, більшість матеріалу йому надав Капітан Джим. А він збирав його по всьому світу. Але книжки Оуена здаються мені чудовими.
– О, так, вони досить непогані. Я збираюся читати все, що він напише, хоч завжди вважала, Енн, любонько, що читання романів – то гріх і даремна трата часу. Та тепер я мушу написати йому й висловити усе, що я думаю про цю історію з поїздкою в Японію, повірте МЕНІ. Він що, хоче, щоб Кеннета й Персіс навернули в язичництво?
З такою риторичною головоломкою панна Корнелія пішла геть. Сьюзан пішла вкладати Ріллу, а Енн сиділа на східцях на веранді під ранніми зорями, невиправно витворюючи в думках нові мрії й уже всоте радісно виявляючи, яким розкішним може бути місячне сяйво в Гавані Чотирьох Вітрів.
III. Інглсайдські діти
Удень діти Блайтів полюбляли гратись у багатій м’якій зелені й затінку великого кленового гаю поміж домом і ставком Глен Сент Мері. Але для вечірніх розваг не існувало місця кращого, аніж маленька долина за кленовим гаєм. Для дітей то було наче казкове й романтичне царство. Якось, виглядаючи з вікна на горищі Інглсайду крізь туман і мряку після літньої грози, вони побачили цю місцину, а над нею, наче арка, виднілася на небі прекрасна веселка, яка одним кінцем ніби тонула якраз у тому місці, де ставок вливався в долину.
– Назвімо це місце Веселковою Долиною, – захоплено мовив Волтер, і відтоді так воно й звалося.
За межами Веселкової Долини вітер міг бути хвацький і галасливий, та тут він завжди віяв лагідно. Тут і там понад смерековим корінням, захованим під подушками моху, долиною бігли маленькі, звивисті, ніби казкові, стежинки. Дикі вишні, які в період цвітіння вкриються імлисто-білим квітом, були розкидані по всій долині упереміш із темними смереками. Із селища через долину протікав маленький струмок із брунатними водами. Сільські будинки розташовувалися віддалік, і лише у верхньому кінці долини височіла невеличка перекошена покинута хатинка, яку називали «старим домом Бейлі». У ньому вже багато років ніхто не жив, але поросла травою кам’яна огорожа досі оточувала старий сад біля дому, де інглсайдські діти могли відшукати фіалки, ромашки й червневі лілії, котрі все ще цвіли у визначену на те пору. Здебільшого ж сад заріс кмином, що гойдався й пінився в місячному сяйві літнього вечора, наче сріблясте море.
На південь лежав ставок, а за ним безмежний простір губився серед багряних лісів – увесь, окрім високого пагорба, на якому самотньо притулився старенький сірий будиночок, що дивився вниз на долину й гавань. Хоч Веселкова Долина й була неподалік від селища, та в ній панував дух якоїсь дикої лісистості й усамітнення, який так полюбився інглсайдським дітям.
У долині було повно гарних і затишних улоговин, а найбільша з них була улюбленим прихистком дітлахів. Там вони й зібралися того вечора. В улоговині росли молоді смереки, а прямо по центру розкинулася маленька трав’яниста галявинка, що виходила на берег струмка. Понад струмком росла срібляста берізка – юне й неймовірно струнке деревце, якому Волтер дав ймення Біла Леді. На цій же галявині росли також Закохані Дерева – саме так Волтер назвав смереку й клен, які росли так близько одне до одного, що аж поспліталися гіллям. Джем повісив на них в’язку старих санних дзвіночків, які йому подарував гленський коваль, і кожен вітерець, що навідувався в улоговину, видобував з них чарівний подзвін.
– Як же чудово повернутися сюди! – вигукнула Нан. – Зрештою, в Ейвонлі немає місць настільки ж прекрасних, як Веселкова Долина!
Та зрештою і в Ейвонлі чимало місць їм також полюбилися. Візити до Зелених Дахів завжди були для них ніби свято. Тітонька Марілла була дуже добра до них, як і пані Рейчел Лінд, котра тепер на дозвіллі плела бавовняні ковдри, готуючись до дня, коли донькам Енн потрібен буде посаг. Тут також були їхні веселі друзі – діти «дядечка» Дейві й «тітоньки» Діани. Вони добре знали всі місця, які так любила їхня мати, коли була ще юною, – довгу Стежку Закоханих, яка рожевіла від цвіту шипшини у квітучу пору, завжди охайне подвір’я з усіма вербами й тополями, що росли довкола, Джерело Дріад, такий же світлий і чудовий, як колись, Озеро Сяйливих Вод і Плакуча Верба. Двійнята жили у старій кімнаті їхньої матері на піддашші, і тітонька Марілла заходила до них уночі, коли думала, що вони вже сплять, щоб помилуватися на них. Однак всі знали, що найбільше вона любить Джема.
Джем саме був зайнятий смаженням невеличкої форелі, яку щойно виловив в ставку. За піч у нього була купка червоних камінців, розкладених по колу, з розпаленим посередині вогнищем, а за кухонне приладдя йому правила стара, розплющена молотком бляшанка та виделка з одним зубцем. Однак так він уже приготував чимало чудових страв.
Лише Джем був дитиною Будинку Мрії. Усі решта народилися вже в Інглсайді. Він мав руде кучеряве волосся – точнісінько, як у матері, а ще материні щирі горіхові очі та витончений ніс і татові міцно стулені вуста, які, однак, часто розпливалися в усмішці. А ще ж він єдиний у родині мав достатньо гарні вуха, щоб догодити смаку Сьюзан. Проте зі Сьюзан у них була вічна ворожнеча через те, що вона усе ніяк не переставала називати його «маленьким Джемом». На думку тринадцятирічного Джема, це було просто обурливо. Мама тут виявилася мудрішою.