– Я вже НЕ маленький, мамо, – обурено кричав він на свій восьмий день народження. – Я СТРАШЕННО великий.
Мама зітхнула, засміялася, а тоді знову зітхнула. Відтоді вона більше ніколи не називала його «маленьким Джемом» – принаймні в його присутності.
Джем завжди був стійким і надійним хлопчиною, який ніколи не порушував своїх обіцянок. Він був неговірким. Учителі не вважали його надзвичайно обдарованим, але навчався він добре з усіх предметів. Він ніколи не приймав нічого на віру, а завжди прагнув дослідити й перевірити правдивість того чи іншого твердження самотужки. Одного разу Сьюзан сказала йому, що, коли торкнутися язиком замерзлої дверної клямки, то можна всю шкіру собі здерти. Джем негайно ж зробив це, «просто щоб перевірити, чи це так». От він і виявив, що це таки «так» ціною зраненого язика, який страшенно болів ще кілька днів. Та Джем не шкодував, що йому доводиться страждати в ім’я науки. Завдяки постійним експериментам і спостереженням він багато чого навчився, а його брати й сестри вважали, що його знання про той маленький світ довкола них – просто дивовижні. Джем завжди знав, де росли найперші й найстигліші ягоди, де сором’язливо прокидалися від зимової сплячки перші бліденькі фіалки й скільки блакитних яєчок лежить у гнізді вільшанки в кленовому гаю. Він передбачав майбутнє за пелюстками ромашок, випивав мед із червоної конюшини й визбирував усілякі їстівні корінці на березі ставка, поки Сьюзан щодня жахалася, гадаючи, що колись усі вони потруяться. Він знав, де знайти найкращу соснову живицю, що застигала блідими бурштиновими ґульками на вкритій лишайниками корі, а ще знав, де ростуть найбільші горіхи в буковому лісі довкола Гарбор-Гед і де вздовж струмка найкращі місця для ловлі форелі. Він умів імітувати голоси усіх птахів і звірів у Чотирьох Вітрах і знав, де ростуть усі дикі квіти від весни до осені.
Волтер Блайт сидів під віттям Білої Леді. Поруч із ним лежала збірка поезій, але він не читав. Він дивився на верби в смарагдовому серпанку, що схилилися побіля ставка, а тоді на зграйку хмаринок, схожих на маленьких сріблястих баранців, яких вітер, ніби пастух, жене небом понад Веселковою Долиною, і його чудові широко розплющені очі аж сяяли від захоплення. Очі у Волтера були навдивовижу гарні. Уся радість і смуток, сміх, і сподівання, і прагнення багатьох поколінь, раніше приховані, виднілись у їхній темно-сірій безодні.
З вигляду Волтер був, як-то кажуть, такий схожий на свою рідню, як макогін на ночви. Зовнішністю він не скидався на жодного з родичів. Зі своїм прямим чорним волоссям і витонченими рисами обличчя він був найкрасивішим з-поміж інглсайдських дітей. Проте від матері він успадкував усю її багату уяву й любов до краси. Зимовий холод, весняна звабливість, літні мрії й осіння розкіш – усе це багато означало для Волтера.
У той час як Джем у школі був справжнім ватажком, Волтер такого авторитету не мав. Усі вважали його «дівчиськом» і боягузом, бо він ніколи ні з ким не бився й рідко долучався до шкільних ігор, а натомість більше любив сидіти собі на самоті десь у куточку й читати книжки, особливо «всілякі віршики». Волтер любив поетів і сидів над їхніми збірками, відколи навчився читати. Їхня музика – музика безсмертних рядків – впліталась у його юну душу. Волтер плекав мрію й собі одного дня стати поетом. І ця мрія здавалася йому цілком реальною. Такий собі дядечко Пол – так його називали з увічливості, – котрий зараз жив у таємничих «Штатах», був Волтеровим прикладом для наслідування. Дядечко Пол колись був звичайним ейвонлійським школярем, а тепер його поезії читали всі. Та Волтерові однокласники нічого не знали про його мрії й не були б сильно вражені, якби й дізналися. Незважаючи на недостатні фізичні вміння, Волтера мимохіть поважали через його здатність «говорити по-книжному». Ніхто в школі Глен Сент Мері не вмів говорити так, як він. Він, за словами одного хлопця, «говорив, наче якийсь проповідник», і з цієї ж причини його зазвичай не займали й не переслідували, як інших хлопців, котрих підозрювали в нелюбові до бійок або страху перед ними.
Десятирічні інглсайдські двійнята порушували всі традиційні уявлення про двійнят, оскільки між ними не було ані найменшої схожості. Енн, яку завжди кликали Нан, була дуже вродливою, з оксамитовими горіхово-карими очима й шовковим каштановим волоссям. То була дуже життєрадісна й витончена юна леді – Блайт[5] за прізвищем і з натури, як сказала одна з її вчительок. Та ще й колір обличчя в неї, на превелику втіху її матері, був практично бездоганним.
– Я така рада, що хоча б одна моя донька може вдягати рожеве, – радісно повторювала пані Блайт.
Діана Блайт, знана як Ді, була дуже схожа на матір. У неї були сіро-зелені очі, які в сутінках мерехтіли якимсь особливим блиском, і руде волосся. Можливо, саме тому вона була улюбленицею батька. З Волтером у них була особлива дружба; Ді була єдиною, кому він коли-небудь читав власні вірші, – єдиною, хто знав, що він потай працював над епічною поемою, котра в дечому дуже нагадувала «Марміон»[6]. Вона зберігала всі його таємниці, навіть від Нан, а йому довіряла свої.
– Коли вже риба буде готова, Джеме? – запитала Нан, принюхуючись своїм витонченим носиком. – Від цього запаху мені страшенно хочеться їсти.
– Ще зовсім трохи, – відповів Джем, спритно перевертаючи рибу. – Дівчата, дістаньте-но хліб і тарілки. Волтере, прокинься.
– Повітря сьогодні ніби сяє, – мрійливо мовив Волтер. Не те щоб він не любив смажену форель, звісно ж, ні, але для Волтера пожива для душі завжди посідала перше місце. – Квітковий ангел витає сьогодні над світом, пробуджуючи до життя квіти. Я бачу його блакитні крила он там на пагорбі біля лісу.
– У всіх ангелів, яких я коли-небудь бачила, крила були білі, – мовила Нан.
– У квіткових ангелів – ні. Їхні крила імлисто-блакитні – точнісінько такі ж, як туман у долині. О, як би я хотів уміти літати! Це, певно, так чудово!
– Іноді можна політати уві сні, – сказала Ді.
– Мені ніколи не сниться, що я по-справжньому літаю, – відказав Волтер. – Але часто сниться, ніби я підіймаюся над землею й пливу понад парканами й деревами. Це так приємно! І я завжди думаю: «Тепер це вже НЕ сон, як раніше. ЦЬОГО разу все насправді», а тоді зрештою прокидаюся й відчуваю страшенне розчарування.
– Поквапся, Нан, – закомандував Джем.
Нан підготувала бенкетну дошку – справжню дошку в прямому й переносному значеннях – з якої діти вже з’їли у Веселковій Долині чимало страв, приправлених краще за будь-які ласощі світу. Дошку перетворили на стіл, підперши її двома велетенськими, вкритими мохом каменюками. Замість скатертини розстелили газети й засервірували стіл надщербленими тарілками й горнятками без ручок, які колись викинула Сьюзан. З бляшаної коробочки, захованої поміж корінням ялини, Нан витягла хліб і сіль. Зі струмка діти пили кришталево чисте «вино Адама», та ще мали соус до риби, що складався з чистого повітря й молодечого апетиту й надавав страві божественного смаку. Сидіти у Веселковій Долині, огорнутій золотаво-аметистовими сутінками й наповненій ароматами бальзамічної ялиці та лісових трав, що цвітуть навесні, посеред блідих зірочок суничного квіту, чути шелест вітру й дзенькіт дзвіночків у тремтливих кронах дерев і їсти смажену форель із сухим хлібом – це було те, чому позаздрили б навіть сильні світу цього.
– Сідайте, – запросила Нан, коли Джем поклав на стіл блюдо з фореллю, яка апетитно шкварчала, щойно знята з вогню. – Твоя черга говорити молитву, Джеме.
– Я своє зробив, коли посмажив форель, – запротестував Джем, який терпіти не міг проказувати молитви. – Нехай Волтер говорить. Він це ЛЮБИТЬ. Але коротко, Волте. Я вмираю з голоду.