– Я ніби чула, що вона збирається вийти заміж?
– Схоже, про це говорили, але, як я розумію, весілля відклали на рік.
– Хто ж цей молодик?
– Роберт Грант. Молодий юрист з Шарлоттауна. Сподіваюся, Гертруда буде щаслива. У неї було сумне й таке гірке життя, а вона сприймає все так близько до серця. Її перший наречений помер, вона залишилася практично сама у світі. Новий коханий увійшов до її життя, наче справжнє диво, у яке вона досі не наважується повірити. Коли весілля довелося перенести, вона була у відчаї, хоча то не провина пана Гранта. Виникли труднощі у врегулюванні майнових справ його батька, який помер минулої зими, тож він не міг одружитися, доки все не розплутає. Але думаю, Гертруда сприйняла все це, наче погане провіщення, що її щастя якось вислизає з її рук.
– Не можна, пані лікарко, люба, аж так думати про те, що на землі[2], – урочисто зауважила Сьюзан.
– Пан Грант любить Гертруду так само як вона його, Сьюзан. Не йому вона не довіряє, а власній долі. У ній є якась містична жилка… думаю, деякі люди назвали її б забобонною. У неї ще збереглася дивна віра в сни, а ми не змогли її переконати в протилежному. Мушу визнати, що деякі з її снів… але ні, я не дозволю Гілберту почути єресь з моїх уст. Знайшла ще щось цікаве, Сьюзан?
Сьюзан вигукнула.
– Ви тільки послухайте, пані лікарко, люба. «Пані Софія Кроуфорд покинула свій дім у Лоубріджі, а незабаром житиме в домі зі своєю племінницею, пані Альберт Кроуфорд». Це ж моя кузина Софія, пані лікарко, люба. Ми сперечалися, ще коли були дітьми, хто повинен отримати картку в Недільній школі зі словами «Бог є Любов», прикрашену трояндовими віночками, а відтоді ніколи не говорили одна з одною. А тепер вона житиме просто через дорогу.
– Доведеться тобі залагодити стару суперечку, Сьюзан. Ніколи в цьому домі ніхто не сваритиметься з сусідами.
– Кузина Софія почала сварку першою, тому їй теж треба почати залагоджувати суперечку, пані лікарко, люба, – зверхньо промовила Сьюзан. – Якщо вона почне, думаю, моє християнське виховання дозволить мені піти їй на зустріч. Вона не надто весела людина, все життя була страшною занудою. Коли ми бачилися востаннє, на її обличчі було тисячі зморшок, можливо, більше, а може, й менше… усе від переживань і поганих передчуттів. Вона так страшно завивала на похоронах першого чоловіка, але не пройшло й року, як вийшла заміж знову. А наступна нотатка, як я бачу, описує особливу вечірню службу в нашій церкві минулої неділі. Кажуть, оформлення було дуже красиве.
– До слова, пан Прайор страшенно не схвалює квітів у церкві, – додала панна Корнелія. – Я завжди казала: чекай біди, коли той чоловік переїхав сюди з Лоубріджа. Його ніколи не потрібно сприймати, як дорослого – це помилка, а ми ще від неї постраждаємо, повірте мені! Я чула, як він казав, що якщо дівчата продовжуватимуть «псувати бур’янами амвон», він і кроку до церкви не ступить.
– У церкві все було добре, поки до Глена не прибув старий Вусань-з-місяця, а, на мою думку, коли він піде, все знову стане на свої місця, – сказала Сьюзан.
– Хто на Бога дав йому таке смішне прізвисько? – спитала пані Блайт.
– Ну, хлопці Лоубріджа його так прозвали, відколи я себе пам’ятаю. Пані лікарко, люба, я думаю, то все тому, що в нього округле й червоне обличчя, а навколо – руді вуса. Хоча ніхто ніколи не наважувався при ньому так його називати, можете мені повірити. Але гірше тих вус, пані лікарко, люба, що він дуже нерозсудливий чоловік з багатьма дивними ідеями в голові. Він тепер подорослішав, кажуть, став дуже набожний. Але я можу пригадати, пані лікарко, люба, ще ті часи, коли двадцять років тому люди бачили, як він пас корову на Лоубріджському кладовищі. Так, справді, я того не забула, завжди пригадую, коли він молиться на зібранні. Ну, оце й усі нотатки, нічого важливого в газеті більше не було. А міжнародні новини мене ніколи не цікавили. Хто той вбитий ерцгерцог?
– Та що нам з того? – спитала панна Корнелія, навіть не здогадуючись, яку страшну відповідь на її питання приготувала доля. – У тих Балканах завжди хтось вбиває або когось вбивають. Для них це нормально, а я не думаю, що наші газети повинні друкувати такі приголомшливі речі. «Справи» створюють надто сенсаційні великі заголовки. Ну, я вже маю йти додому. Ні, Енн, люба, не просіть мене залишитися на вечерю. Маршал тепер думає, що, якщо я не прийшла додому на вечерю, то її не варто і їсти… як справжній чоловік. Тому я піду. Боже милостивий, Енн, люба, що з тим котом? Що за ґедзь його вкусив? – у цей момент Док раптом кинувся до килимка під ногами панни Корнелії, зігнув вуха, невдоволено щось їй нявкнув, а тоді стрибнув і зник за вікном.
– Ох, ні. Він просто перетворюється в пана Гайда… а це означає, що вночі буде дощ або сильний вітер. Док такий же чіткий, як барометр.
– Ну, добре, що цього разу він бушує надворі, а не в моїй кухні, – мовила Сьюзан. – Піду готувати вечерю. З такою юрбою в Інглсайді, як зараз, треба думати про їжу завчасу.
ІІ. Роси світанку
На газоні Інглсайду розквітало безліч клумб, вкритих золотом сонячного світла, а деякі клаптики газонів вкривали чарівні тіні. Рілла Блайт гойдалася на гамаку під великою сосною, Гертруда Олівер сиділа поруч біля підніжжя дерева, а Волтер розлігся на траві, занурений у романтику давніх рицарів-героїв і красунь давно минулих століть, які наче знову оживали для нього.
Рілла була «малям» родини Блайтів, вона перебувала в постійному стані таємничого обурення, адже ніхто не вірив, що вона вже виросла. Їй було майже п’ятнадцять, але називала вона себе дорослою, та й була такою високою, як Ді та Нан. А ще, вона була майже така ж красива, як і вважала Сьюзан. У неї були прекрасні мрійливі карі очі, шкіра молочного кольору з маленькими золотистими веснянками, делікатно заокруглені брови, які робили її погляд спокійним і запитальним, відтак люди, особливо її друзі-однолітки завжди хотіли на нього відповісти. Її волосся набуло коричневого відтінку, а маленька впадинка на верхній губі виглядала так, наче добра фея торкнулася там своїм пальчиком, благословляючи Ріллу. Рілла, чиї найкращі друзі не могли заперечити, що вона марнославна, думала, що має гарне обличчя, але й хвилювалася за свою фігуру, хотіла, аби мама нарешті дозволила їй одягати довші сукні. Вона, така повненька й пухкенька в старі-добрі часи Веселкової Долини, тепер стала страшенно худою, шкіра та кості. Джим і Ширлі, відчуваючи, як терзається її душа, назвали її «Павук». Дотепер вона якось уникала незграбності. Щось у її рухах змушувало думати, що вона не ходить, а танцює. Її так леліяли, що навіть трішки зіпсували, проте загалом вважалося, що Рілла Блайт була дуже милою дівчинкою, хоча й не такою розумною, як Нан та Ді.
Впродовж року панна Олівер заходила на обід до Інглсайду, а цього вечора вона вирушала додому на канікули. Блайти запросили її, аби порадувати Ріллу, яка глибоко любила вчительку й навіть захотіла розділити з нею свою кімнату, оскільки вільних не було. Гертруді Олівер було двадцять вісім років, життя для неї стало боротьбою. Вона мала приголомшливий вигляд: розумний, насмішкуватий ротик і надзвичайно чорне густе кучеряве волосся, проте її карі мигдалеподібні очі наповнювалися сумом. Вона не була красивою, але її обличчя мало якийсь цікавий шарм та загадковість, які Ріллі здавалися такими чарівними. Навіть її випадковому похмурому й цинічному настрою Рілла знаходила пояснення. Такі настрої охоплювали її, коли панна Олівер втомлювалася. В інші дні вона була приємною компаньйонкою, і радісні мешканці Інглсайду ніколи не згадували про те, що вона була старша за них. Волтера та Ріллу вона любила найбільше, знала їхні потаємні бажання та прагнення. Вона знала, що Рілла хоче «вийти у світ»… ходити на вечірки, як Нан та Ді, одягати витончені вечірні сукні й… так, що тут таїти… мати кавалерів! Багатьох, еге ж! А щодо Волтера, панна Олівер знала, що він написав кілька сонетів «до Розамонд», іншими словами, Фейт Мередіт, а ще він хотів стати професором англійської літератури в якомусь великому коледжі. Вона знала про його велику любов до краси й не менш велику ненависть до зла. Вона знала його сильні та слабкі сторони.