Волтер був, як ніколи, найвродливішим хлопчиком Інглсайду. Панні Олівер подобалося дивитися на нього… Волтер був таким, яким вона хотіла бачити свого власного сина. Блискуче чорне волосся, променисті темно-сірі очі, бездоганні риси обличчя. А ще – поет до кінчиків пальців. Ці сонети – справді неймовірні, якщо врахувати, що їх написав двадцятирічний хлопець. Панна Олівер не була критиком, але знала, що Волтер Блайт – справді обдарований юнак.
Рілла любила Волтера всім своїм серцем. Він ніколи не глузував з неї, як Джем і Ширлі. Ніколи не називав її «Павуком». Він ласкаво кликав її «Рілла-ма-Рілла» – невеличка гра з її справжнім іменем, Марілла. Її назвали на честь тітки Марілли із Зелених Дахів, але тітка Марілла померла, перш ніж Рілла встигла вирости, аби познайомитися з нею трішки ближче. А Рілла вважала своє ім’я страшенно старомодним і строгим. Чому вони не могли звертатися до неї першим красивим і гідним іменем, Берта, замість дурненького «Рілла»? Вона не заперечувала проти Волтерового варіанту, але нікому іншому не дозволяла так її називати, крім панни Олівер. Час від часу. Але мелодійне звучання Волтерового голосу «Рілла-ма-Рілла» для Рілли було красивим, наче наспів дзюрчання сріблястого струмка. Вона б померла за Волтера, якби це пішло йому на користь, так вона сказала панні Олівер. Рілла захоплювалася перебільшеннями, як і більшість п’ятнадцятирічних дівчат… ложкою дьогтю в ложці меду були її підозри, що він розповів Ді більше своїх секретів, аніж їй.
– Він думає, я ще не достатньо доросла, аби зрозуміти, – одного разу бунтарсько лементувала вона до панни Олівер, – але я виросла! І я ніколи не розкажу нічого жодній живій душі, навіть Вам, панно Олівер. Я розказую Вам всі свої секрети… і я була б щаслива, якби Ви відкрили мені свої, найдорожча… але я ніколи не зраджу його. Я розповідаю йому все… навіть читаю йому свого щоденника. А мені ж так боляче, коли він щось мені не розповідає. Хоча він читає мені всі свої вірші… вони дивовижні, панно Олівер. Ох, я просто живу, сподіваючись, що одного дня стану для Волтера тим, ким для Вордсворта була його сестра Дороті. Вордсворт ніколи не написав би нічого схожого на поезію Волтера… та навіть Теннісон би не написав.
– Тут я погоджуюся. Вірші тих двох хіба на макулатуру, – сухо відповіла панна Олівер. А тоді з жалем побачила болісний погляд Рілли й поспішно додала, – але я вірю, що Волтер стане чудовим поетом теж… одного дня… а тобі він звірятиметься більше, коли ти ще підростеш.
– Коли Волтер минулого року лежав у лікарні з черевним тифом, я ледь з розуму не зійшла, – з поважним виглядом зітхнула Рілла. – Мені так і не сказали, наскільки серйозною була хвороба, поки все не закінчилося… тато не дозволяв. Я рада, що не знала… я б не витримала. Я тоді щоночі засинала в сльозах. Але іноді, – гірко виснувала Рілла… вона тепер любила говорити з гіркотою в голосі, наслідуючи панну Олівер, – іноді мені здається, що Волтер більше переймається собакою Понеділком, ніж мною.
Собака Понеділок був псом Інглсайду. Його так назвали, бо прийшов він до родини в Понеділок, коли Волтер читав «Робінзона Крузо». Він насправді належав Джему, але прив’язався й до Волтера. Зараз він лежав біля Волтера, втуливши носа в його руку і з захватом махав хвостом, коли Волтер недбало його гладив. Понеділок не був ні шотландською вівчаркою, ні сетером, ані гончим псом чи лабрадором, ані псом-водолазом. Він був, як сказав Джем, просто «звичайний собака»… дуже звичайний, додавали недоброзичливці. Безсумнівно, зовнішній вигляд Понеділка не був його сильною стороною. На його жовтому тулубі хаотично розсіялися чорні цятки. Одна з них – просто якась пляма біля ока. Вуха – наче обсмикане дрантя, тож Понеділку ніяк не вдавалося мати гідний вигляд. Але був у нього талісман. Він знав, що не всі собаки можуть бути милими, виразними чи переможними, але кожен собака вмів любити. За простою зовнішністю ховалося найбільш любляче, тямуще й вірне серце собаки, яке тільки билося на цьому світі. І щось у його карих очах було так схоже на душу, якщо так дозволить висловитися богослов. Його любили всі Інглсайдці, навіть Сьюзан, хоча його жахлива звичка прокрадатися в гостьову кімнату й влягтися там на ліжку аж надто її дратувала.
Саме тоді пополудні Рілла не знаходила до чого причепитися.
– Правда ж червень прекрасний місяць? – спитала вона, мрійливо дивлячись на маленькі спокійні сріблясті хмарки, які мирно звисали над Веселковою Долиною. – А так гарно було, така гарна погода. Усе було просто ідеально.
– Не люблю я такого, – зітхнула панна Олівер. – Все таке зловісне. Ідеальність – це подарунок богів, певна компенсація за те, що буде. Я так часто за цим спостерігала, що вже й не звертаю уваги, коли люди кажуть, що все було ідеально. Проте червень був красивим.
– Але не таким уже й цікавим! – відповіла Рілла. – У Глені за весь рік хіба що старша панна Мед зомліла в Церкві. Іноді мені б хотілося, щоб хоч раз сталося щось цікаве.
– Не варто такого хотіти. Хвилюючі речі для когось мають гіркий присмак. Яким гарним видасться літо для веселих Інглсайдських мешканців! А я нудитимуся у Лоубріджі!
– Ви ж часто навідуватиметеся до нас, правда? Думаю, цього літа буде багато веселощів, але я, як завше, буду триматися осторонь. Жахливо, коли всі вважають тебе маленькою дівчинкою, хоча це насправді не так, правда?
– У тебе ще багато часу, щоб вирости, Рілло. Не намагайся чимшвидше попрощатися з юністю. Вона проходить надто швидко. Ти доволі скоро почнеш смакувати життя.
– Смакувати життя! Я хочу його їсти пригоршнями, – сміючись, закричала Рілла. – Я хочу все… все, що може мати дівчинка. Наступного місяця мені виповниться п’ятнадцять, ніхто більше не зможе сказати, що я дитина. Чула, хтось якось казав, що роки з п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти – найкращі в житті дівчини. Я проведу їх чудово, просто наповню їх веселощами.
– Немає потреби думати про те, що ти робитимеш – ти, певне, цього не зробиш.
– Ох, але як весело про це думати, – скрикнула Рілла.
– Ти не думаєш ні про що, окрім веселощів, мавпеня, – терпляче зауважила панна Олівер, помітивши, яке красиве підборіддя в Рілли. – Ну, а що ще робити в п’ятнадцять? Але ти ж не хочеш іти в коледж цього року?
– Ні… ніколи. Я не хочу. Мені все одно на всі ці науки й вчення, якими так переймаються Нан і Ді. П’ятеро з нас уже ходять в коледж. Цього точно досить. У кожній сім’ї має бути неук. А я дуже навіть хочу бути неуком, якщо стану красивим, популярним і чудовим неуком. Я не можу бути розумною. У мене взагалі немає талантів, а Ви й уявити не можете, як це зручно. Ніхто й не очікує, що я займатимуся тим, що мені не до душі. А ще я не зможу бути дружиною-домогосподаркою чи куховаркою. Я ненавиджу шити, прибирати, і якщо вже Сьюзан не змогла навчити мене пекти бісквіти, ніхто не зможе. Тато каже, що я не працюю, навіть не пряду. Тому я, певне, польова лілея[3], – завершила Рілла, знову сміючись.
– Ти надто молода, щоб запускати навчання взагалі, Рілло.
– Ох, наступної зими мама запише мене на курс читання. Відполірує свій ступінь бакалавра. Я люблю читати, на щастя. Не дивіться на мене з таким сумом і несхваленням, люба. Я не можу бути розсудливою і серйозною… Усе для мене таке рожеве й веселкове. Наступного місяця мені виповниться п’ятнадцять… наступного року шістнадцять… а через рік сімнадцять. Невже може бути щось чарівніше?
– Постукай по дереву, – напівжартома, напівсерйозно сказала Гертруда Олівер. – Постукай, Рілло-ма-Рілло.
ІІІ. Місячна радість
Рілла все ще мружила очі, лягаючи спати, тож здавалося, ніби вона усміхається уві сні. Вона ще позіхала, потягувалася й посміхалася Гертруді Олівер, яка прибула напередодні ввечері з Лоубріджа, і, схоже, мала намір залишитися на танці в маяку Чотирьох Вітрів наступного вечора.