– Ось і новий день стукає у вікно. Цікаво, що ж він нам принесе.
Панна Олівер ледь здригнулася. Вона ніколи не зустрічала день з таким ентузіазмом, як Рілла. Вона прожила достатньо, аби зрозуміти, що день може принести щось жахливе.
– Думаю, найкраще те, що дні не можна передбачити, – продовжила Рілла. – Весело прокидатися в такий золотавий погожий ранок і думати, який сюрприз день вкладе він тобі до рук. Щоранку, перш ніж встати, я виділяю десять хвилин й уявляю собі день, безліч прекрасних речей, які можуть статися зі мною до вечора.
– Думаю, сьогодні станеться щось дуже непередбачуване, – мовила Гертруда. – Сподіваюся, у новинах повідомлять, що війні між Німеччиною й Францією вдалося запобігти.
– О так, – розпливчасто відповіла Рілла. – Це було б жахливо, думаю. Але на нас не надто вплине, так? Думаю, війна буде захопливою. Кажуть, англо-бурська війна була захопливою, але я, звісно, нічого не пам’ятаю з тих часів. Панно Олівер, що мені одягти сьогодні ввечері, білу сукню чи нову зелену? Зелена, звичайно ж, надто красива, але я боюся її одягати на пляжні танці, щоб з нею чогось не сталося. І зробите мені якусь особливу зачіску? Ніхто з дівчат Глена ще такої зачіски не мав, то буде справжня сенсація!
– І як ти вмовиш маму відпустити тебе на танці?
– Ох, Волтер її вмовив. Він знав, якщо я не піду – це розіб’є мені серце. То буде моя перша справді доросла вечірка, панно Олівер, а я цілий тиждень уже не можу заснути в передчутті танців. Коли я побачила вранці сонечко, пищати хотілося від радості. Було б жахливо, якби сьогодні вночі падав дощ. Думаю, одягну зелену сукню, ризикну. Я хочу бути найвродливішою дівчиною на своїй першій вечірці. До речі, ця сукня на цілісінький дюйм довша, аніж біла. А ще одягну сріблясті туфельки. Пані Форд прислала їх мені минулого Різдва, а я ще не мала нагоди їх одягти. Вони наймиліші. Ох, панно Олівер, сподіваюся, що хлопці запрошуватимуть мене на танець. Я ж просто помру від приниження, справді, помру, якщо ніхто мене не запросить, і я стовбичитиму коло стіни весь вечір. Звичайно, Карл і Джеррі не можуть танцювати, вони сини священника, але в будь-якому випадку доведеться покладатися на них, аби врятуватися від сорому.
– У тебе буде багато партнерів, зберуться хлопці з усієї гавані, та їх буде більше, ніж дівчат.
– Добре, що я не донька священника, – засміялася Рілла. – Бідна Фейт аж казиться, бо не наважиться танцювати ввечері. Уні байдуже, звичайно. Вона ніколи не рвалася до танцю. Хтось сказав Фейт, що на кухні приготують жувальні гумки для тих, хто не танцює. Треба було бачити її обличчя. Вони з Джемом сидітимуть весь вечір, я думаю. А Ви знали, що нам усім треба буде піти до того маленького струмка біля старого Будинку Мрії, а тоді плисти до маяка? Це ж буде просто божественно, правда?
– Коли мені було п’ятнадцять, я теж усе підкреслювала й перебільшувала, – саркастично зауважила панна Олівер. – Думаю, вечірка для молоді має бути приємною. А мені стане нудно. Ніхто з тих хлопців не стане танцювати з такою старою дівою, як я. А Джем і Волтер запросять мене раз із ввічливості. Тож не очікуй від мене такого ж юного захоплення.
– А Вам було весело на своїй першій вечірці, так, панно Олівер?
– Ні. Просто жахливо. Я була бідна, скромна, ніхто не запрошував мене до танцю, окрім хлопчика, ще більш скромного й бідного, аніж я. Він був таким незграбним, я просто його зненавиділа. І він навіть не запросив мене вдруге. У мене не було справжнього дівоцтва, Рілло. Сумна втрата. Ось чому я так хочу, аби твоє дівування було чудовим і щасливим. І сподіваюся, свою першу вечірку ти все життя згадуватимеш із задоволенням.
– Мені минулої ночі наснилося, що я танцювала просто посеред якихось речей в кімоно й тапках, – зітхнула Рілла. – Я прокинулася, скрикнувши від жаху.
– До речі, про сни… мені наснився один дивний сон, – мимоволі пригадала панна Олівер. – То один із тих чітких снів, які мені іноді сняться, не такі розмиті, як звичайні сни… Вони чіткі й справжні, наче то реальність.
– Про що був той сон?
– Я стояла на сходах веранди, тут, в Інглсайді, дивилася вниз на поля Глена. Раптом десь здалека я побачила могутню, сріблясту й блискучу хвилю, яка накривала їх. Вона наближалася…. Маленькі білі хвилі котилися одна за одною, наче ті, що накривають піщані береги. Глен накрило. Я подумала: «Звичайно, хвилі не підійдуть впритул до Інглсайду» – але вони приступали все ближче й ближче… так стрімко… перш ніж я змогла ворухнутися чи скрикнути, вони вже торкалися моїх ніг… і все зникло… залишилася тільки бурхлива вода, у якій потонув Глен. Я намагалася піти назад… побачила кров на краю мокрого плаття… і я прокинулася… здригаючись. Не сподобався мені той сон. Якась зловісна значущість того сну. Такі чіткі сни завжди «збуваються».
– Сподіваюся, то не про шторм, який наближається зі сходу, щоб зіпсувати вечірку, – промимрила Рілла.
– Безнадійні п’ятнадцять! – сухо зауважила панна Олівер. – Ні, Рілло-ма-Рілло, не думаю, що наближається щось настільки жахливе.
Кілька днів над Інглсайдом витала напруга. Тільки Рілла, поглинута власним життям, про це не здогадувалася. Лікар Блайт був похмурим, майже нічого не говорив, працюючи над газетою. Джем і Волтер з цікавістю чекали на всі новини, які він приносив. Того вечора схвильований Джем розшукував Волтера.
– Ох, хлопче, Німеччина оголосила війну Франції. А це означає, що й Англія воюватиме, можливо, а якщо воюватиме… а так, певне, і буде…. ну, тоді твій сон про гру волинщика[4] нарешті здійсниться.
– То не був просто сон, – повільно промовив Волтер. – То було передчуття… видіння… Джеме, я справді бачив його тоді ввечері. А якщо Англія таки воюва- тиме?
– Ну, тоді прийде наша черга їй допомагати, – радісно закричав Джем. – Ми не можемо дозволити, щоб «стара сива матір північного моря»[5] воювала сама, правда ж? Але ти не можеш піти… тиф тебе зовсім виснажив. Трохи соромно, еге ж?
Волтер не відповів, сором це чи ні. Він мовчки дивився понад Гленом на блискучу голубу гавань.
– Ми діти – якщо це торкнеться нашої родини, доведеться вигризати зубами й кігтями, – весело продовжив Джем, крутячи свої руді кучері в сильній худорлявій загорілій руці. Руки вродженого хірурга, часто відмічав про себе його тато. – Яка б то була пригода! Але думаю, Грей чи хтось із цих обачних старих друзяк одумається в останній момент. Сором їм, якщо вони покинуть Францію в біді. Якщо таки не покинуть, буде весело. Ну, час нам готуватися до гулянки.
Джем пішов, насвистуючи «А волинщиків сотня гей га, гей га»[6], а Волтер ще довго стояв на тому самому місці, трішки насупившись. Темрява й сум наступили так неочікувано, як грім посеред ясного неба. Ще кілька днів тому ніхто про таке й подумати не міг. А тепер все здавалося зовсім абсурдним. Знайдеться якийсь вихід із ситуації. Війна – пекельна, жахлива, огидна… надто жахлива й надто огидна, аби відбуватися між цивілізованими націями у двадцятому столітті. Одна лише думка про війну була огидною, а її загроза красі життя робила Волтера нещасливим. Він не думатиме про це… викине з голови. Яким красивим був серпнево зрілий Глен з вервечкою старих тінистих садиб, оброблених лук і затишних садів. Західне небо нагадувало велику золоту перлину. Десь далеко місячне сяйво освітлювало бліду гавань. У повітрі звучали вишукані мелодії – сонливий свист вільшанки, красивий і журливий тихий шепіт вітру в листках пожовклих дерев, солодкаво-сріблястий шелест осикових тополь, які витончено тремтіли серцеподібними листочками, а з вікон кімнат, де дівчата готувалися до танців, долинав сміх. Світ занурився в гармонію звуків і кольорів. Волтер думав про все це, про те, якою радістю вони його наповнювали. «У будь-якому випадку, вони не припускають, що я можу піти на фронт, – думав він. – Як казав Джем, всьому винен тиф».