Рілла сперлася на вікно, одягнена до танців. Жовтий братчик зіслизнув з її волосся на підвіконня, наче золота зіронька. Вона марно намагалася зловити квітку, але зрештою братчиків було достатньо. Панна Олівер сплела віночок з братчиків, щоб уквітчати голову своєї улюблениці.
– Як гарно й спокійно… правда ж прекрасно? У нас буде ідеальний вечір. Прислухайтесь-но, панно Олівер, я добре чую старі дзвони з Веселкової Долини. Вони там висять уже майже десять років.
– Ця музика вітру завжди нагадує мені небесну мелодію, яку Адам і Єва чули в «Раю» Мільтона[7], – відповіла панна Олівер.
– Ми так веселилися у Веселковій Долині в дитинстві, – мрійливо промовила Рілла.
Ніхто уже не бавився у Веселковій Долині. Влітку ввечері там було дуже тихо. Волтер полюбляв ходити туди читати. Джем і Фейт часто там зустрічалися, Джеррі й Нан завжди ходили туди, аби вести безперервні голосні суперечки й дискутувати на важливі теми, що, здавалося, було їхньою улюбленою розвагою. А Рілла уподобала маленьку заліснену лощину, де вона полюбляла сидіти й мріяти.
– Я мушу побігти до кухні, перш ніж піти, показатися Сьюзан. Вона ж мені інакше не пробачить.
Рілла, освітлюючи все довкруж своєю красою, полетіла до затіненої кухні Інглсайду, де Сьюзан звично латала шкарпетки. Рілла була вбрана в зелену сукню з маленькими рожевими віночками ромашок, шовкові панчохи та срібні туфельки. На її волоссі та кремовій шийці красувалися золотаві братчики. Вона була такою симпатичною, юною, яскравою, що навіть кузина Софія Кроуфорд була змушена нею захоплюватися – а небагато було земних речей, якими захоплювалася кузина Софія Кроуфорд. Кузина Софія й Сьюзан помирилися чи то ігнорували стару ворожнечу відтоді, відколи кузина Софія переїхала жити до Глена, а відтак вона завжди приходила до них у гості ввечері. Сьюзан не висловлювала свого захоплення від цих візитів, адже кузина не була веселою співрозмовницею.
– Деякі відвідини називають гостинами, а деякі – візитами, пані лікарко, люба, – якось мовила Сьюзан, тож можна здогадатися, що кузина Софія належала до другого випадку.
У кузини Софії було видовжене, бліде обличчя, вкрите зморшками, довгий тонкий ніс, широкі тонкі вуста й дуже довгі бліді руки, зазвичай смиренно складені на чорному подолі. Усе в ній здавалося довгим, тонким і блідим. Вона похмуро глянула на Ріллу Блайт і сумно промовила:
– А це все волосся – воно твоє?
– Звичайно, – обурено заявила Рілла.
– Ох, ну добре! – зітхнула кузина Софія. – Для тебе краще, якби то було не твоє волосся! Така кількість волосся забирає в тебе силу. То дзвіночок туберкульозу, як я чула, але сподіваюся, у твоєму випадку такого не буде. Думаю, ви всі танцюватимете сьогодні ввечері й сини священника, певне, теж. Хіба сподіваюся, що його доньки так далеко не зайдуть. Ох, ну, я ніколи не схвалювала ті танці. Знаю одну дівчину, яка одного разу замертво впала під час танцю. Як хтось взагалі після такого може танцювати, не розумію.
– А вона коли-небудь затанцювала знову? – зухвало спитала Рілла.
– Я ж сказала, вона впала замертво. Звичайно ж, вона ніколи більше не танцювала, бідолашне створіння. То Кіркі з Лоубріджа. Ти ж не підеш ось так з неприкритою шиєю?
– Вечір теплий, – запротестувала Рілла. – Але я одягну шаль, коли ми будемо плисти.
– Якось одного разу сорок років тому переповнений молодими людьми човен плив гаванню. То була така ж ніч, як оце сьогодні, – сумно повела кузина Софія, – то вони перекинулися й потонули, усі до одного. Сподіваюся, сьогодні ввечері нічого такого не станеться. А ти щось робиш з веснянками? Сік подорожника дуже помічний, як виявилося.
– Я певна, ти знавець веснянок, кузино Софіє, – Сьюзан кинулася захищати Ріллу, – у тебе в дитинстві їх було більше, ніж у жаб. Веснянки Рілли з’явилися тільки цього літа, а от твої вчасно-невчасно на тому ж місці, і колір твоїх веснянок не такий, як у неї. Рілло, у тебе справді чарівний вигляд, а яка зачіска! Але ти ж не збираєшся йти до гавані в цих туфельках, правда?
– Ох, ні. Я взую старі мешти, щоб дійти до гавані, а свої туфельки понесу в руках. Тобі подобається моя сукенка, Сьюзан?
– Вона нагадує мені плаття, яке я одягала в юності, – зітхнула кузина Софія, перш ніж Сьюзан змогла вставити хоч слово. – Зелене плаття з рожевими квітками, і з рюшами від талії додолу. Ми свого часу такі приталені речі не носили, не те що сучасні дівчата. Ех, часи змінюються і, боюся, зовсім не на краще. Я в той вечір зробила в ньому добрячу дірку, а хтось ще розлив на сукню горнятко чаю. І знищив її повністю. Сподіваюся, нічого подібного з твоїм платтям не станеться. Але сукня мала б бути довшою, я оце собі думаю… твої ноги страшенно довгі й худі.
– Пані лікарка Блайт не схвалює, щоб малі дівчатка одягалися, як дорослі, – строго відповіла Сьюзан, все намагаючись дорікнути кузині Софії. Але Рілла почувалася ображеною. Мала дівчинка! Справді! Вона вибігла з кухні, вражена в самісіньке серце. Наступного разу вона не спускатиметься вниз, аби показатися Сьюзан… Сьюзан, яка вважає, що до шістдесяти ти не дорослий! А ще та жахлива кузина Софія з її шпигачками про веснянки й ноги! Яке діло цій старій… старій каланчі базікати, що в кого довге й худе? Рілла відчула, як вітром здуло все задоволення, її вечір затьмарено й зіпсуто. У неї на зубах залишилася оскома, вона могла тільки сидіти й плакати.
Проте згодом хороший настрій повернувся, і вона вже прямувала з веселою юрбою на зустріч вогникам Чотирьох Вітрів.
Блайти залишили Інглсайд у полоні меланхолійної музики завивань собаки Понеділка, якого закрили в сараї, аби він не став нежданим гостем на танцях. Вони забрали Мередітів з села, а інші приєдналися до них на шляху до гавані. Мері Венс, вбрана в блискучий голубий креп з мереживною накидкою поверх сукні, вийшла з воріт панни Корнелії й приєдналася до Рілли та панни Олівер, що йшли разом і привітали її не надто тепло. Ріллі не подобалася Мері Венс. Вона так і не забула того принизливого дня, коли Мері гналася за нею через усе село й дражнила сухою тріскою. Правду кажучи, Мері Венс не була надто популярною, проте їм подобалося її товариство – у неї був такий гострий язик, що від того перцю, який вона додавала до розмови, важко було втриматися.
– Мері Венс – то наша звичка, ми просто не можемо піти без неї, навіть якщо страшенно на неї розлючені, – якось зауважила Ді Блайт.
Натовп розбилися на пари. Джем, звісно ж, йшов поряд з Фейт Мередіт, а Джеррі Мередіт з Нан Блайт. Ді та Волтер простували разом, поглинуті конфіденційною розмовою, чому Рілла дуже заздрила.
Карл Мередіт йшов з Мірандою Прайор, радше щоб насолити Джо Мілгрейву. Усі знали, що Джо дуже вже подобалася вищезгадана Міранда, але через свою сором’язливість він не міг до неї підступитися. Джо міг би зібрати всю свою хоробрість в кулак і пройтися з Мірандою, якби ніч була темна, але тут, при місячному світлі, він не наважувався. Відтак хлопець плентався за процесією й думав, що залюбки сказав би Карлу Мередіту те, що не можна людині висловити[8]. Міранда була донькою Вусаня-з-місяця. Татова непопулярність на неї не поширилася, але й вона не надто далеко втекла. Бліде, звичайнісіньке маленьке створіння, що звикло нервово хихотіти. У неї було сріблясте світле волосся, очі, як дві порцелянові блакитні орбіти, так, наче її ще в дитинстві до смерті налякали, а вона так і не оговталася. Вона б краще пройшлася з Джо, аніж з Карлом, з яким їй не було надто затишно. Та й це почесно йти поруч з хлопцем, що вчиться в коледжі та ще і є сином пастора.
Ширлі Блайт прямував з Юною Мередіт, обоє простували мовчки, така вже в них була натура. Ширлі – шістнадцятирічний хлопчина, спокійний, чуйний, задумливий, жартівливий. Він все ще був «маленьким смуглявим хлопчиком» Сьюзан. У нього було русяве волосся, карі оченята й чиста загоріла шкіра. Йому подобалося йти з Юною Мередіт, адже вона ніколи не змушувала його говорити й не обтяжувала його своїм торохкотінням. Уна була такою ж милою й скромною дівчинкою, як в часи Веселкової Долини, її великі темно-сині оченята все ще зберегли мрійливість і чистий розум. У неї була потайна, добре схована прихильність до Волтера Блайта, про яку ніхто й не здогадувався. Окрім Рілли. Рілла це підтримувала й хотіла, аби Волтер відповів взаємністю. Уна подобалася їй більше, аніж Фейт, чия краса та впевненість затьмарювала інших дівчат. А Рілла зовсім не хотіла, аби її хтось затьмарював.