Але тепер вона була дуже щаслива. Так приємно було простувати з друзями темною, слабо освітленою дорогою, оточеною маленькими ялинами та соснами, чий бальзам наповнював усе навколо ароматами смоли. Луги, освітлені сонцем, ховалися за західними пагорбами. Перед ними відкрилася залита світлом гавань. У маленькій церкві над гаванню задзвенів дзвін, темрявою полилася протяжна мелодія. Затоку заповнило сріблясто блакитне світло. Усе було таким прекрасним – чисте повітря з соленим присмаком, бальзам ялин, сміх друзів. Рілла любила життя – його цвіт і блиск. Вона любила ритм музики, гул веселої розмови; вона хотіла йти цією сріблястою затіненою дорогою вічно. То була її перша вечірка, тож вона прекрасно проведе там час! У світі не було чим перейматися… навіть веснянками й довгими ногами… хіба що трішки побоюватися, що ніхто не запросить її до танцю. Як добре й прекрасно просто жити… у свої п’ятнадцять… бути красивою. Рілла захоплено вдихнула… і різко завмерла. Джем розказував Фейт якусь історію… щось про події Балканської війни.
– Лікар втратив обидві ноги… їх просто роздробило до пульпи… його залишили вмирати на полі бою. А він повз від одного чоловікова до іншого, до всіх, хто був навколо… Скільки міг. Він зробив усе можливе, щоб полегшити їхні страждання… зовсім не думав про себе… він саме намагався накласти пов’язку на ногу якогось чоловіка, коли його застала смерть. Вони знайшли його там, мертві руки лікаря все ще міцно тримали пов’язку, кровотеча зупинилася, а життя того чоловіка було врятоване. Він герой, правда ж, Фейт? Я кажу, коли я тільки про це прочитав…
Джем і Фейт відійшли далі, їх уже було не чути. Гертруда Олівер раптово здригнулася. Рілла співчутливо стиснула її руку.
– Правда страшно, панно Олівер? Не знаю, чому Джем у час, коли всі веселяться, розказує такі жахливі речі.
– Думаєш, страшно, Рілло? А я вважаю, що це прекрасно… красиво. Така історія змушує соромитися тих, хто коли-небудь сумнівався в людській природі. Вчинок цього чоловіка – величний. Ось як людство відповідає ідеалу самопожертви. Не знаю, чому я здригнулася. Вечір доволі теплий. Можливо, хтось іде в темряві, а зорянисте місце стане йому могилою. Отаке пояснення старим забобонам. Ну, не думатиму про це в такий гарний вечір. Знаєш, Рілло, коли надходить вечір, я завжди тішуся, що живу в селі. Ми відчуваємо справжній шарм ночі, чого містянам ніколи не зрозуміти. Кожний вечір у селі – красивий, навіть у час штормів. Я люблю дикий вечірній шторм на цьому старому березі морської затоки. А в такий вечір, як цей – усе аж надто красиве… вечір належить молодості, країні мрій, а я цього трішки боюся.
– Мені здається, наче я частинка цього всього, – мовила Рілла.
– Ох, так, ти ще надто юна, аби не боятися ідеальних речей. Ну, ось ми й біля Будинку Мрій. Він цього літа пустує. Форди не приїхали?
– Пан та пані Форд і Персіс ні. Кеннет приїхав, але залишився в маминих знайомих – за гаванню. Ми його й краєм ока цього літа не бачили. Він трошки кульгає, тому й не виходить часто.
– Кульгає? Що з ним сталося?
– Поламав щиколотку під час футбольної гри минулої осені й пролежав усю зиму. Він відтоді трішки кульгає, але вже йде на поправку, тож скоро все буде добре. Він лише двічі приїжджав до Інглсайду.
– Етел Різ від нього просто шаленіє, – зауважила Мері Венс. – Вона не розуміє, що він не про неї птаха. Він якось ввечері пройшовся з нею після служби божої з церкви до гавані, а вона відтоді несе себе так, що аж нудить. Так, наче хлопець з Торонто, на кшталт Кена Форда справді думатиме про таку селянку, як ця Етел!
Рілла спалахнула. Їй було байдуже, хай той Кеннет Форд хоч десятки разів ішов додому з Етел Різ… байдуже! Їй тепер було на нього байдуже. Він набагато старший за неї. Він приятелював з Нан, Ді й Фейт, а на неї, Ріллу, дивився, як на дитину, яку він помічав, тільки коли хотів подражнитися. Вона ненавиділа Етел Різ, а Етел Різ ненавиділа її…. завжди ненавиділа її, відколи Волтер у той горезвісний день відлупцював Дана у Веселковій Долині. Але чому ж вона повинна думати, що не варта Кеннета Форда тільки тому, що вона – дівчина з села? А от Мері Венс була ще тою пліткаркою, вона тільки й думала, хто з ким вертався додому!
На березі гавані нижче Будинку Мрій розташувався невеликий пірс, до якого й пришвартувалися два човни. Одним човном керував Джем Блайт, а іншим – Джо Мілгрейв, який знав усе про човни й за всяку ціну хотів, аби Міранда Прайор це помітила. Вони змагалися, пливучи гаванню, але човен Джо переміг. Все більше й більше човнів наближалися з Гарбоу Гед, перетинаючи гавань і пливучи в західному напрямку. Усюди лунав сміх. Велика біла вежа Чотирьох Вітрів розливалася вогнями, поки маяк обертався навколо й спалахував світлом над їхніми головами. Сім’я з Шарлоттауна, родичі наглядача маяка збиралися у світлі маяка, адже вони організовували вечірку й запросили юних мешканців Чотирьох Вітрів, Глен Сент Мері та узбережжя. Поки човен Джема погойдувався біля маяка, Рілла відчайдушно скинула черевики й пірнула в сріблясті туфельки за спиною панни Олівер. Швидко окинувши все оком, Рілла зауважила, що на вбитих у скелі сходах, освітлених китайськими ліхтариками, вишикувалися хлопці, а вона ну ніяк не зможе зійти цими сходами в тих важких черевиках, які мама змусила її одягнути для тієї дороги. Туфельки страшенно тиснули, але ніхто про це ніколи б не здогадався, адже Рілла йшла по сходах, усміхаючись, її м’які темні очі допитливо блищали, а кругленькі кремові щічки розцвіли. Щойно вона вийшла наверх, звідки відкривався вид на гавань, хлопець запросив її до танцю, а уже через хвилину вони були в павільйоні, збудованому біля маяка спеціально для танців. То була чарівна місцина, зверху, наче дахівка, зігнулися ялинкові гілочки, усюди висіли ліхтарі. Позаду мерехтіло море, зліва гребені й впадини піщаних дюн освітлювало місячне сяйво, справа розмістився скелястий берег, вкритий чорнильними тінями й кришталевими затоками. Рілла та її партнер пурхали поміж іншими парами танцівників, вона глибоко вдихнула від задоволення. Яку магічну музику створював Нед Бурр з Верхнього Глена своєю скрипкою – то була загадка, але звуки були такі, наче чарівні флейти зі старої казки змушували всіх слухачів кидатися в танок. Який прохолодний і свіжий бриз віяв із затоки, яким білим і прекрасним місячним сяйвом освітлювалося все довкола. То було життя… чарівне життя! Рілла почувалася так, наче її ніжки, як і серце, отримали крила!
IV. Звук волинки
Перша вечірка Рілли пройшла з тріумфом, принаймні так здавалося спочатку. У неї було стільки партнерів, що доводилося ділити танці. Її сріблясті туфельки, здавалося, самі пурхали над танцмайданчиком, хоча й продовжували муляти пальці та вкривати п’ятки пухирцями, та це не завадило отримати цілковите задоволення від вечірки. Етел Різ на десять жахливих хвилин вивела її з павільйону й із властивою їй удаваною усмішкою прошепотіла, що її сукенка розійшлася ззаду, а на волані з’явилася пляма. Нещасна Рілла кинулася до кімнати маяка, яку на час вечірки переобладнали під жіночу кімнату, і виявила, що та пляма була невеличкою цяткою від трави, а дірка – звичайною малесенькою дірочкою, де розчепився гачок. Ірен Говард його защепила й обдарувала Ріллу солодкими поблажливими компліментами. Рілла відчувала тепло доброзичливості Ірен. То була дев’ятнадцятирічна дівчина з Верхнього Глена, якій, схоже, подобалося товариство молодших дівчат. Злісні дівочі язики подейкували, що це все тому, що вона не відчуває серед них конкурентів. Але Рілла вважала, що Ірен – доволі миловидна, і любила її за цю опіку. Ірен була красива й стильна, вона божественно співала й кожну зиму проводила за уроками музики в Шарлоттауні. Її тітка жила в Монреалі й надсилала їй чарівну одіж. Кажуть, у неї була сумна історія любові… ніхто не знає, що саме сталося, але дуже таємниче на це натякали. Рілла відчувала, що компліменти Ірен у той вечір буквально коронували її. Вона весело повернулася назад у павільйон і ненадовго затрималася біля ліхтарів коло входу, виглядаючи танцюристів. Коротка пауза серед натовпу дозволила їй на мить побачити Кеннета Форда, який стояв з іншого боку.