Секретарка вклонилася й вийшла. Джирард, люто блискаючи очима, звернувся до Перріша й Ван Бюрена.
– Ну, шанс він втратив, – рішуче промовив директор. – Якщо молодик навіть не намагається виконувати мої вказівки, він не заслуговує на хорошу роботу, – Джирард сів і почав тарабанити пальцями по підлокітнику крісла. – Гараз, Перріше, нумо послухаймо вашу оповідь про те, як ви проводили свій вільний час.
Перріш улесливо всміхнувся.
– Містере Джирарде, – почав він, – я так добре відпочив! Це все подорожі.
– Де ви були? Адірондакські гори? Канада?
– Ні, сер. Я відвідав Європу.
Сайрус Джирард випростався.
– П’ять днів туди й п’ять – назад. Два дні залишилося на Лондон, і ще я злітав на аероплані в Париж, з ночівлею. Бачив Вестмінстерське абатство, Лондонський Тауер, Лувр, провів вечір у Версалі. На кораблі я підтримував свою фізичну форму – плавав, грав у палубний теніс, кожен день проходив п’ять миль, познайомився з цікавими людьми, викроював час, щоб читати. Це були найкращі два тижні в моєму житті, а після повернення я відчуваю себе прекрасно. Крім того, я краще пізнав свою країну, тому що тепер у мене є з чим її порівнювати. Ось так, сер, я провів вільний час, і маю намір ще раз так відпочити, коли піду на пенсію.
Джирард задумливо відкинувся на спинку крісла.
– Що ж, Перріше, непогано. Не знаю, але ідея мені сподобалася: відправитися в морський вояж, глянути на лондонську біржу… тобто на Лондонський Тауер. Так, юначе, хороша ідея, – він обернувся до іншого претендента, який слухаючи Перріша, неспокійно совався на стільці. – Ну, Ван Бюрене, тепер ваша черга.
– Я обмірковував ідею подорожі, – з гарячковою швидкістю почав Ван Бюрен, – але вирішив інакше. Коли людині шістдесят, вона не захоче снувати туди-сюди між європейськими столицями. Таких подорожей вистачило б на рік, не більше. Ні, сер, основне – це якесь пристрасне захоплення, особливо коли воно спрямоване на добробут людства, бо на схилі років людина прагне покинути цей світ кращою версією себе. І ось у мене визрів план – заснувати центр підтримки історії та археології, який повністю змінить систему державної освіти. Такий почин зацікавить кожного, тому вкладуть і працю, і гроші. Протягом цього часу я детально снував свій план і, з вашого дозволу зауважу, заняття це виявилося по-справжньому легким й захопливим – саме те, чого потребує енергійна людина на схилі літ. У це заняття я поринув з головою, містере Джирарде. За ці два тижні я дізнався більше, ніж за все життя – я був таким щасливим, як ніколи.
Коли він замовк, Сайрус Джирард відповів багаторазовими схвальними кивками. Та обличчя його, заразом, було дещо невдоволеним.
– Заснувати товариство? – пробурмотів він. – Що ж, мені часто приходила така думка – але щоб самому ним керувати? Мої здібності дещо інші. Та все ж ідея варта детального розгляду.
Нетерпляче вставши, він почав міряти кроками килим.
На обличчі Джирарда малювалося щораз більше розчарування. Кілька разів він виймав годинник і дивився на циферблат, немов сподіваючись, що Джонс все-таки не поїхав у Чикаго, а з хвилини на хвилину з’явиться й запропонує кращий та відповідний його смакам план.
– Що ж зі мною таке? – невесело питався він сам себе. – Коли щось починаю, то доводжу це до кінця. Очевидно, настала старість.
Як не намагався, а обрати не міг. Кілька разів він завмирав і зупиняв погляд спочатку на одному, потім на іншому молодку, відшукуючи якусь привабливу рису, на підставі якої можна буде вирішити. Але після кількох таких спроб їхні обличчя злилися в єдину маску й стали невиразними. Це були близнюки, які розповіли йому одну й ту ж історію про те, як перевезти фондову біржу на аероплані в Лондон і зробити з неї кінофільм.
– Вибачте, хлопці, – сказав він, затинаючись. – Я обіцяв вирішити сьогодні вранці, і я вирішу, але ця справа для мене дуже важлива, тому вам доведеться трішки потерпіти.
Обидва кивнули й втупилися на килим, щоб не пантрувати за тривожними очима Джирарда.
Раптом той ступив до столу, взяв телефонну слухавку й викликав в офіс головного управителя.
– Слухайте, Голт, – прокричав він, – впевнені, що послали Джонса в Чикаго?
– Так, цілком, – відгукнувся голос на тому кінці дроту. – Він зайшов до мене два дні тому й повідомив, що якщо не працюватиме, то зійде з розуму. Я відповів, що це порушення інструкцій, але він сказав, що, так чи інакше, більше не братиме участі в змаганні, а нам якраз був потрібний молодик, який розбирається в торгівлі сріблом. І я…
– Так, але яке ви мали право? Я хотів з ним поговорити, а ви його послали.
Бух! Джирард повісив слухавку та продовжив тинятися по кімнаті. Чортів Джонс, думав він. Така невдячність після всього, що я зробив для його батька. Просто скандал! Думка перескочила до іншого питання – чи зможе Джонс залагодити справи в Чикаго? Ситуація складна, але ж Джонс – надійний парубок. Всі вони надійні. От де перечіпка.
Джирард знову схопив телефонну слухавку. Він мав намір подзвонити Лолі, бо підозрював, що донька, коли забажає, зможе допомогти. Йому не давалася оцінка персонажів, і саме зараз думка Лоли мала більше значення, ніж його.
– Змушений вибачитися перед вами, хлопці, – засмучено промовив він, – я не хотів цієї метушні й затримки. Але моє серце розривається, коли знаю, що мушу передати комусь це підприємство, а коли думаю кому ж – все плутається, – він помовчав. – Хтось із вас робив пропозицію моїй Лолі?
– Я, – зізнався Перріш, – три тижні тому.
– Я теж, – пробурмотів Ван Бюрен, – і досі сподіваюся, що вона передумає.
Джирарду стало цікаво, як вчинив Джонс. Ймовірно, він не наслідував інших, бо завжди поводиться загадково.
У нього навіть ім’я не таке, як в інших.
Телефон під рукою пронизливо задеренчав, і Джирард інтуїтивно потягнувся за слухавкою.
– Дзвінок із Чикаго, містере Джирарде.
– Я не хочу ні з ким говорити.
– Це в особистій справі. Містер Джонс.
– Гаразд, – Джирард примружився. – Можете з’єднати.
Почувся тріск… зі слухавки виплив голос Джонса, в якому вгадувався південний акцент.
– Містер Джирард?
– Так.
– Я з десятої намагаюся додзвонитися до вас, щоб вибачитися.
– І є за що! – вибухнув Джирард. – Вам, певно, повідомили, що вас звільнено?
– Я цього й очікував, – слова ці звучали понуро. – Я, може, і несусвітній дурень, але зізнаюся: ну не здатен насолоджуватися життям, коли в мене немає роботи.
– А як же ж по-іншому! – гаркнув Джирард. – Ніхто не здатний… – він виправився: – Я хочу сказати, що це нелегко.
Співрозмовник мовчав.
– Якраз це я і відчуваю, – вибачаючись заговорив Джонс. – Думаю, ми один одного розуміємо, пояснювати більше нічого.
– Тобто як це – ми один одного розуміємо? Це вже зухвалість, юначе. Ми один одного зовсім не розуміємо.
– Я це і мав на увазі, – уточнив Джонс, – я не розумію вас, а ви не розумієте мене. Я не хочу розлучатися з роботою, а ви… ви хочете.
– Щоб я розлучився з роботою! – обличчя Джирарда налилося кров’ю. – Що ви таке сказали? Ви бовкнули, ніби я хочу розлучитися з роботою? – він люто струснув телефонний апарат. – Не смійте мені перечити, юначе! Теж мені: я хочу розлучитися з роботою! Так… так я взагалі не збираюся залишати роботу! Чуєте? Взагалі!
Телефонна слухавка вислизнула з його руки на столик і звідти звалилася вниз.
Джирард опустився на коліна й почав люто нишпорити по підлозі.
– Алло! – кричав він. – Алло, алло! Гей, з’єднайте мене знову з Чикаго! Розмову не завершено!
Молодики схопилися з місця. Джирард повісив слухавку й повернувся до них. Голос його став хрипким від напливу почуттів.
– Я з глузду з’їхав, – судомно промовив він. – Кинути роботу в шістдесят! Так я просто збожеволів! Я ще молода людина – у мене попереду ще добрих двадцять літ! Хай тільки й спробує хтось пискнути: «Рушай-но додому й готуйся до смерті».
Телефон задеренчав знову, Джирард з вогняними очима схопив слухавку.