– Це Джонс? Ні, мені потрібен містер Джонс, Ріп Джонс. Він… він мій партнер. – Пауза. – Ні, Чикаго, це помилка. Я не знаю ніякої місіс Джонс, мені потрібен містер…
Він затнувся, і поступово його обличчя витягнулося. Наступні слова він вимовив несподівано спокійним, без хрипоти, голосом:
– Як… як, Лоло…
Аркадія Джона Джексона
І
Перший лист, гарячково зім’ятий у кульку, лежав поблизу, що написано в другому – не мало тепер жодного значення. Розкривши конверт, він все ще витріщався на тіло мертвої куріпки, зображеної на серванті олійними фарбами, мовби ніколи її й не бачив щодня за сніданком ось уже дванадцять літ. Нарешті він опустив погляд і почав читати:
«Вельмишановний містере Джексоне, дозвольте Вам нагадати про Вашу згоду виступити в четвер на нашій щорічній зустрічі. Ми аж ніяк не маємо права визначати зміст Вашої промови, проте для слухачів, здається, тема „Що дало мені життя’’ звучить доволі цікаво. Виголошена вами, така лекція, безсумнівно, надихнула б кожного.
У будь-якому разі, ми будемо надзвичайно раді Вашому виступу та й Ваш прихід для нас – як честь.
Щиро Ваш,
Ентоні Рорбек,Секр. Ліги громадського поступу».– Що дало мені життя? – вголос промовив Джон Джексон, піднімаючи голову.
Снідати йому перехотілося, і тому він взяв обидва листи та вийшов на простору передню веранду, щоб викурити сигару й пів години полежати перед від’їздом у діловий центр міста. Він чинив так щоранку вже десять років – відтоді, як однієї похмурої ночі від нього втекла дружина, подарувавши скарб тихого дозвілля. Свіжими, однак не холодними ранками, йому подобалося тут відпочивати та спостерігати крізь просвіт у зеленій огорожі з витких рослин, як його вулицею – найширшою, тінистою, найкрасивішою в місті, – пливуть автомобілі.
– Що дало мені життя? – повторив він, сідаючи в скрипуче плетене крісло; позаяк трохи подумав і прошепотів: – Нічого.
Сказане слово налякало його. За всі свої сорок п’ять років він жодного разу подібного не говорив. Найбільші трагедії життя його не зневірювали, а просто навіювали тугу. Але зараз, спостерігаючи, як теплий, привітний дощик струмує з карнизів на знайому галявину, він зрозумів, що життя остаточно відняло в нього все щастя та всі ілюзії.
Він усвідомив це, зиркнувши на зім’яту кульку паперу, яка поставила хрест на надії, пов’язаній з єдиним сином. Те, про що йшлося в листі, йому говорили й раніше численними натяками й вказівками: його син – слабкий і пожадливий; навіть ввічливий тон відправника цього не пом’якшував. Лист прийшов від декана коледжу в Нью-Гейвені, чоловіка, який висловився точно та ясно:
«Шановний містере Джексон, з безмежним жалем змушений повідомити, що Ваш син, Еллері Хеміл Джексон, призначений до відрахування з нашого університету. Минулого року я дослухався до Вашого прохання дати йому ще один шанс – боюся, я послуговувався не обов’язком, а чуттям приязні стосовно Вас. Тепер розумію, що це було помилкою, і з мого боку замовчування того, що таким тут не місце, було б некомпетентним. На балу другокурсників він поводився так, що кільком студентам насильницьким методом довелося скоригувати його манери.
Сумно, що я повинен про це писати, але не бачу сенсу прикрашати дійсність. Я розпорядився, щоб післязавтра Ваш син покинув Нью-Гейвен.
Щиро Ваш,
Остін Шеммерхорн,декан коледжу».Джон Джексон навіть не уявляв що ж такого ганебного міг зробити його син. Без зайвих питань, він знав, що слова декана правдиві. Вже й тут, у цьому місті, є будинки, куди його синові ступати заборонено! Якийсь час огріхи Еллері прощали заради його батька, а вдома взагалі на них дивилися крізь пальці: Джон Джексон належав до рідкісного типу людей, здатних прощати своїх нащадків. Але батькові набридло. Сидячи під тихими краплями квітневого дощу на веранді цього ранку, чоловік відчув, що щось у його серці обірвалося.
– Що дало мені життя? – Джон Джексон з тихим, втомленим відчаєм похитав головою. – Нічого!
Він взяв і перечитав другий лист, від Ліги суспільного поступу, і все його тіло пройняв безпорадний, здивований сміх. У середу, саме тоді, коли його уїдливе чадо прибуде в будинок, позбавлений матері, він, Джон Джексон, зійде на трибуну в діловій частині міста, щоб виголосити сотню гучних банальностей про натхнення й радість. «Учасники асоціації, – їхні лиця – бадьорі, оптимістичні, зацікавлені поглядають на нього знизу, мов місяцеві серпи – мені запропонували розповісти кількома словами, що мені дало життя…»
Слухачів збереться чимало, бо кмітливий молодий секретар підібрав тему з ноткою інтимності: Джон Джексон, успішний, обдарований, популярний, – що він зумів знайти для себе в сумбурному достатку життєвих благ? Вони напружено вслухатимуться, сподіваючись на те, що він розкриє якусь таємну формулу, яка допоможе їм стати такими ж популярними, успішними й щасливими, як він сам. Вони вірять у правила; вся молодь у цьому місті вірить у твердо встановлені правила, і багато хто з них вирізує купони, відсилає їх і отримує брошурки, автори яких обіцяють їм бажані багатства і добробут.
«Учасники асоціації, перш за все дозвольте сказати, що життя містить у собі стільки цінного, що, коли не можемо віднайти цю цінність, – винні ми, а не життя».
Дзвін порожніх, банальних слів співзвучний з мелодією безконечного дощу не припинявся, та Джон Джексон вже розумів, що не виголосить цю промову, та й навряд чи виступить ще раз. Він надто довго спав й снував сни, та тепер нарешті прокинувся.
– Навіщо співати оди світу, який такий до мене жорстокий? – прошепотів він дощу. – Краще вже покинути цей будинок, це місто й пошукати щастя, яким я насолоджувався в юності, в іншому місті.
Кивнувши, він розірвав обидва листи на дрібні клаптики й впустив їх на стіл. Тихо погойдуючись, неспішно насолоджуючись сигарою, з якої вилися блакитні кільця диму, він просидів тут ще пів години.
II
В офісі до Джона Джексона підійшов зі своєю традиційною ранковою посмішкою містер Фавлер, головний клерк.
– Добре виглядаєте, містере Джексон. Коли б не дощило, день був би прекрасним.
– Авжеж, – бадьоро погодився Джон Джексон. – Але через годинку хмари розійдуться. У приймальні є хтось?
– Леді, місіс Ролстон.
Містер Фавлер здійняв сиві брови з комічним трагізмом.
– Передайте, що я не зможу її прийняти, – дещо здивував клерка містер Джексон. – І підготуйте побіжний звіт, про те, скільки за останні двадцять років я витратив грошей завдяки її посередництву.
– О… гаразд, сер.
Містер Фавлер завжди переконував Джона Джексона уважніше ставитися до своїх різноманітних пожертв, але тепер, після двох десятків роботи, все ж трохи стривожився.
Коли список уклали – для цього знадобилася година на клопітке порпання в запилюжених гросбухах та корінцях чеків – Джон Джексон якийсь час мовчки його вивчав.
– У цієї жінки грошей більше, ніж у вас, – бурчав Фавлер за його плечима. – Що не день, то новий капелюшок. Закладаюсь, зі свого гаманця вона не віддала ні цента, все тільки в інших випрошує.
Джон Джексон не відповідав. У голові в нього крутилася думка про те, що місіс Ролстон однією з перших у місті заборонила Еллері Джексону вхід у свій будинок. Вона, звісно, мала цілковите право, та все ж, якби Еллері в своєму шістнадцятирічному віці зацікавився якоюсь милою панянкою…
– Завітав Томас Джей Макдауелл. Бажаєте його прийняти? Я повідомив, що не знаю, чи ви на місці: у вас, як на мене, містере Джексоне, сьогодні втомлений вигляд.
– Я прийму його, – перервав клерка Джон Джексон.
Силует Фавлера віддалявся, і Джексон споглядав його незвично уважним поглядом. Що приховує ця людина під своєю розпливчастою добродушністю? Кілька разів, без відома Фавлера, Джексон ловив його на тому, що той, аби підлеститися до колег, передражнював боса. Передражнювання було не таке вже й беззлобне, але тоді Джон Джексон тільки всміхнувся, тепер же ж ця картина чомусь закралася в голові.