– Ну звісно, він вважає мене за дурня, – пробурмотів задумано Джон Джексон, – від нього ж давно немає ніякого пуття, а я його не звільняю. Хто ж поважатиме того, кого дурять.
Томас Джей Макдауелл – великий, розмашистий суб’єкт із масивними, білими руками – мов вихор влетів у кімнату. Коли б Джону Джексону довелося пригадати список ворогів, він розпочинався б із Тома Макдауелла. Протягом двох десятків років ці двоє незмінно розходилися з усіх питань діяльності муніципалітету, а в 1908 році ледь не влаштували публічну бійку, оскільки Джексон зізнався газетярам, що Макдауелл – найгірший з політиків за всю історію міста – а це знав кожен. Зараз все забулося; від колишньої ворожнечі залишився якийсь особливий спалах в очах при випадковій зустрічі.
– Вітаю, містере Джексоне, – з показовою сердечністю розпочав Макдауелл. – Нам треба ваша допомога та ваші гроші.
– З якої нагоди?
– Завтра вранці в «Орлі» вам покажуть план нового залізничного вузла. Єдиною перешкодою може стати місце розташування. Нам потрібна ваша земля.
– Що?
– Залізниця повинна зайняти двадцять акрів по цей бік річки, там, де стоїть ваш товарний склад. Якщо ви продасте його за копійки – буде вокзал, якщо ні – то коту під хвіст.
Джексон кивнув.
– Зрозуміло.
– І скільки ви візьмете? – лагідно запитав Макдауелл.
– Анітрохи.
Відвідувач здивовано роззявив рота.
– Тобто це подарунок?
Джон Джексон звівся.
– Я втомився бути місцевим цапом-відбувайлом, – рівним голосом вимовив він. – Ви викинули на вітер єдиний справедливий, для всіх задовільний план, бо він втручався у ваші таємні інтереси. Перед вами постала стіна, і ви вирішили знайти вихід моїм коштом. Я повинен позбутися свого складу й за безцінь віддати місту свою кращу власність – і все це через «помилку», якої ви припустилися минулого року.
– Але минулий рік позаду, – запротестував Макдауелл. – Те, що трапилося, не змінити. Місту потрібен вокзал і… – в його голосі з’явився легкий відтінок іронії, – тому, як і годиться, я звертаюся до провідного громадянина, розраховуючи на загальновідомий дух відповідальності перед суспільством.
– Покиньте мій офіс, Макдауелле, – промовив раптом Джон Джексон. – Я втомився.
Макдауелл пильно в нього вдивився.
– Яка муха вас сьогодні вкусила?
Джексон закрив очі.
– Я не хочу сперечатися, – трохи помовчавши, сказав він.
Макдауелл ляснув себе по товстих стегнах і встав.
– Не чекав від вас такого ставлення. Ви б краще ще раз подумали.
– Прощайте.
Упевнившись, на свій подив, що Джон Джексон налаштований серйозно, Макдауелл ступив до дверей.
– Ну-ну! – здоровенне тіло обернулося і, мовби неслухняного хлопчика, насварило колегу пальцем. – Ну хто б міг подумати?
Коли він пішов, Джексон дзвінком викликав клерка.
– Я їду, – повідомив він недбало. – Мене не буде, може, тиждень, а може, і довше. Будь ласка, скасуйте всі призначені зустрічі, розплатіться з моїми домашніми слугами та закрийте будинок.
Містер Фавлер не повірив своїм вухам.
– Закрити будинок?
Джексон кивнув.
– Але як же так… чому? – не стримав здивування Фавлер.
Джексон виглянув у високе вікно на сіре, наскрізь промочене косим дощем маленьке місто – його місто, як здавалося моментами, коли життя видавало йому час для щастя. Цей парад зелених дерев уздовж головного проспекту – завдяки йому; і Дитячий парк, і білі будівлі, що кидаються краплями навпроти, навколо Кортхаус-сквер.
– Не знаю, – відповів він, – але мені здається, я повинен відчути подих весни.
Коли Фавлер пішов, Джексон натягнув капелюха й пальто і, щоб уникнути зустрічі з відвідувачами, прослизнув до ліфта через Богом забуте приміщення архіву. Проте в архіві хтось був і навіть працював; з чималим подивом Джексон побачив там хлопчика років дев’яти, який старанно виводив крейдою на сталевій картотечній шафці свої ініціали.
– Вітаю! – вигукнув Джон Джексон. Він мав звичку говорити з дітьми зацікавлено, тоном рівного. – Я не знав, що сьогодні вранці цей кабінет зайнятий.
Хлопчик дивився на нього.
– Мене звуть Джон Джексон Фавлер, – оголосив він.
– Що?
– Мене звуть Джон Джексон Фавлер.
– А, ну так. Ти… ти син містера Фавлера?
– Так, він мій тато.
– Зрозуміло, – Джон Джексон трохи примружився. – Ну що ж, доброго тобі ранку.
Коли виходив, на думку спало цинічне питання: який удар намагався завдати Фавлер цими недоречними лестощами. Джон Джексон Фавлер! Якщо щось і втішало Джексона в його нещасті, так це те, що його власний син зветься інакше.
Незабаром він уже писав на жовтому бланку телеграфної контори, розташованої поверхом нижче:
«ЕЛЛЕРІ ДЖЕКСОНУ, ЧЕЙПЕЛ-СТРІТ, НЬЮ-ГЕЙВЕН, КОННЕКТИКУТ.
ДОДОМУ ПОВЕРТАТИСЯ НЕМАЄ СЕНСУ, БО ДОМУ В ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМАЄ. «МАММОТ-ТРАСТ КОМПАНІ» В НЬЮ-ЙОРКУ ВИПЛАЧУВАТИМЕ ТОБІ ЩОМІСЯЦЯ ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ – ДОВІЧНО, АБО ТИМЧАСОВО, ПОКИ НЕ СЯДЕШ ЗА ҐРАТИ.
ДЖОН ДЖЕКСОН».– Це… це досить довге повідомлення, сер, – здивувався телеграфний службовець. – Бажаєте так його й відправити?
– Саме так, – кивнув Джон Джексон.
III
Того ранку він їхав і їхав, поки позаду не залишилося сім десятків миль; тепер на вікнах вагона від крапель дощу утворилися накреслені на запилюженому склі стежинки, а місцевість за вікном зазеленіла, вбравшись в яскраві шати весни. Коли сонце на заході помітно почервоніло, він вийшов з поїзда в забутому богом містечку під назвою Флоренс, як раз по той бік кордону з сусіднім штатом. У цьому місті Джон Джексон народився; останні двадцять років він тут не бував.
Водій таксі (Джексон впізнав у ньому свого друга дитинства, Джорджа Стерлінга, але змовчав) відвіз його в обшарпаний готель, де він, на радість і подив господаря, зняв номер. Залишивши плащ на провислому ліжку, Джексон викотився на вулицю через пустий вестибюль.
Вечір видався теплим, погожим. Срібний серп місяця, що вже виднів на сході, обіцяв ясну ніч. Джон Джексон пройшовся по сонній Головній вулиці, де все – лавки, кінні прив’язі, поїлки для коней – викликало в ньому незвичайне хвилювання, тому що він знав їх із дитинства й бачив у них щось більше, ніж просто неживі предмети. Проходячи повз чергову крамничку, він розгледів за склом знайоме обличчя й завагався, але передумав, рушив далі та за найближчим рогом звернув. Шлях розділяли рідкі купки застарілих будинків, деякі були пофарбовані у хворобливий блідо-блакитний колір; всі ж вони примостилися в глибині великих, зарослих чагарником садових ділянках.
Цією доріжкою він крокував півмилі – півмилі залиті сонцем; тепер півмилі зіщулилися до вузького зеленавого коридорчика, в якому жили спогади. Тут, наприклад, йому на все життя позначив стегно своєю залізною підковою безтурботний мул. У цьому котеджі жили дві милі старі діви, які щочетверга пригощали коричневим печивом з родзинками самого Джексона та його молодшого брата – брата, який помер ще дитиною.
Наблизившись до мети свого паломництва, Джексон почав дихати частіше: назустріч йому немовби вибіг будинок, де він народився. Це була руїна, вицвіла від сонця й негоди, і ховалася вона далеко від дороги, у самій глибині ділянки.
Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що тут ніхто не живе. Уцілілі віконниці щільно зачинили, з плутанини витких рослин рвався єдиним акордом пронизливий хор сотні птахів. Джон Джексон звернув із дороги й нерівними кроками, потопаючи по коліно в нестриженій траві, перетнув двір. Дихання в нього перехопило. Він зупинився й сів на камінь, накритий привітною тінню.
Це був його будинок, більше таких не було; у цих скромних стінах він бував неймовірно щасливим. Тут йому показали й навчили доброти, яка стала незмінною супутницею для нього в дорослому житті. Тут він віднайшов таємницю тих кількох простих правил порядності, про які часто говорять, але які рідко наслідують, таємницю, яка в суєті конкурентного протиборства перетворюватиме його на дивака, що заслуговуватиме то на зневагу, то на пошану серед менш витончених колег. Це був його будинок, тому що саме тут була народжена й вигодувана його честь; він пізнав усі негаразди, що випадають на долю бідняків, але не робив нічого, у чому довелося б покаятися.