Варто завважити, що народженню сина Андрій зрадів. Він дав йому своє прізвище, тримав на руках, голубив. Обіцяв Ганні: ось-ось наведе лад у справах і перейде до неї жити. Робота в сільській лавці потребувала від Андрія частих відлучень до міста. Усе він кудись їздив, заводив нові знайомства з дівчатами та жінками. Траплялось, що довго затримувався з невідомих причин. Повертався наступного дня, а то й за кілька.
Одного разу, коли Андрій зайшов на подвір’я Федора Щербаня, Ганна його до хати не пустила. Сказала, що сама виховає сина. «Під час війни Андрій Леонтійович був капітаном, командував військовим підрозділом. Одного разу не підкорився вищому військовому начальству у чомусь і за це на багато років був позбавлений волі, і перебував на Півночі. Але все-таки його дії, мабуть, не були поганими, була, гадаю, лише непокора. Бо інакше й плата за той вчинок була б тяжчою. Адже це була війна. Після звільнення Андрій Леонтійович приїхав у м. Черкаси до сина Василя Андрійовича та Ганни Федорівни. Тоді Василь уже сам став батьком. Василь прийняв-привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці сказав так: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав Вас кожної днини». Та вийшло так, що спільно їм усім не випало жити і розлучила доля їх уже назавжди… Хоч він уже був від них недалеко, та зв’язку не мав»[4].
За версією Е. Кухаренка, черкаського журналіста, що був знайомий з поетом, остання зустріч В. Симоненка з батьком мала таке завершення: «Свого рідного батька Василь не пам’ятав, ніколи не заводив розмови про нього. Коли Василь став на ноги, отримав квартиру в Черкасах, батько об’явився. Прийшов і звернувся до нього: «Синок». Василь мовби закляк, а тоді відповів: «Я не знаю, хто ти такий». Відвів його на вокзал, купив квиток і каже: «Забудь сюди дорогу, у мене немає батька»».
Черкаський журналіст М. Сніжко у своїх спогадах завважував: «А коли Василь одружився і вже мав квартиру, Олесик вже був – раптом цей Андрій появився. Прийшов покаяться. Просився, щоб Ганна Федорівна назад прийняла. А Василь вже ж це все пережив і сказав йому: «Щоб ми тебе, батьку, не бачили! Я тебе не знав і тепер до побачення!». Вони не сварилися. Василь його провів на вокзал і все. А мати – це феномен. Вона прожила 90 років і жодного разу не давала ознак, що вона закохалася, чи привела Василеві нового батька. Це феномен був однолюбства. Вона цього гуляку любила. І не зрадила до самої смерті»[5].
Згодом Ганна Федорівна, підсумовуючи свої стосунки з Василевим батьком зазначить: «То не батько, а вітер, прилетів – і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю і клопоту»[6]. В одному із віршів Василь Симоненко напише: «В мене була лиш мати, / Та був іще сивий дід, – / Нікому не мовив «тату» / І вірив, що так і слід».
Після війни до Ганни з сусіднього села Новаки засилав сватів високий кремезний, із синіми, як весняне небо, очима, Олексій Дмитрович Лисенко. Селяни позитивно його характеризували: розумний, хазяйновитий, роботящий. Ганна за Олексія не пішла, хоч той хотів усиновити Василька. Вона усталилася на думці не виходити заміж. Вважала, що тільки за таких умов свій вільний час зможе присвятити вихованню сина. Своєму свідомому вибору ніколи не зраджувала. Василь залишався єдиною радістю, вогником, що грів її душу.
Примечания
1
Матеріал цит.: Сердюк – Баран Л. Літопис Щербанівського роду, роду В. А. Симоненка. – Черкаси: «Відлуння – Плюс», 2003 – 64 с.
2
Сом М. З матір’ю на самоті. – К.: Смолоскип, 2005 – С. 16.
3
Панченко В. З любов’ю до поета / Режим доступу: https://www.picuki.com/tag/Vasyl_Symonenko
4
Матеріал цит.: Сердюк – Баран Л. Літопис Щербанівського роду, роду В. А. Симоненка. – Черкаси: «Відлуння – Плюс», 2003 – 64 с.
5
Сніжко М. Інтерв’ю: «Аби він прожив більше, то був би, як Шевченко» – Микола Сніжко про Василя Симоненка / Режим доступу: https://3axapko.livejournal.com/79185.html
6
Сом М. З матір’ю на самоті. – К.: Смолоскип, 2005 – С. 21