— Якесь навіжене, прости Господи, — бурмотіла Вівдя. — Скільки живу, такого не виділа.
— Хло... хлопчик? — запитала писклявим голосом вуглярівна.
— Хлопчик, — відповіла молодиця.
Вугляр, уже трохи підпилий, метушився по хаті, намагаючись чимось допомогти, але тільки заважав. Вугляриха краяла хліб і витирала сльози. Хлопчика поклали біля матері, вона його пригорнула, але з її обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боїться, що вугляр виконає свою обіцянку, думала Вівдя.
— Нічого... нічого... — хитав головою вугляр і, сівши до столу, налив собі, молодиці й Вівді горілки, але ті, вже випивши по чарці, більше не хотіли. Молодиця прочинила двері на двір і відразу затраснула.
— Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?
— Навіть і не думайте! — втрутилася вуглярева жінка. — Нікуди ви не підете, заночуєте в нас. І вам, Вівде, постелимо.
Вугляр поліз на стрих і скинув два полотняних сінники. Знадвору крізь завивання вітру й періщення дощу залунали чиїсь голоси, загавкав пес, а кіт на лежанці люто зашипів.
— Кого там несе лихої години? — здивувалася господиня і метнулася до дверей.
До хати ввалилися три мокрі бабери, яких Вівдя бачила в яру.
— Доброго здоров’я господарю, господині й малій дитині! Доброго здоров’я гойним білоголовам, що прийшли рожаниці на поміч! — привіталися баби й захихотіли.
Вугляр пробував їх запросити до столу, але вони відмовилися.
— Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.
Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долівку, мовила:
— Най росте високим, як цей осот!
— Воістину так! — проказали дві інших.
Друга кинула галузку дуба:
— Най росте міцним, як цей дуб!
— Воістину так! — проказали дві інших.
Третя кинула на долівку орлине перо:
— Най росте хоробрим, як орел, і страху не знає!
— Воістину так! — проказали дві інших.