Щойно тоді всі три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горілки, а випивши, запитали, чи можна їм підійти до немовляти. Господар кивнув, і баби, ставши над постелею, зашамотіли ледь чутно губами, але так, що Вівдя, котра була поруч, і молода мати їх чули:
— Через нього много крові проллється.
— Буде страх наводити, смерть сіючи.
— Гордуватимуть ним люди, не матиме він спокою.
— Господи, — захлипала вуглярівна.
— Не треба мені байстрюка, — бурчав вугляр і пив.
Баби, прихопивши по шматку хліба з сиром, вийшли з хати. Вівдя визирнула у вікно. Було видно, як вони йдуть під дощем і градом, а вітер шарпає їхні лахи, але далеко не так, як шарпає дерева, а лагідніше.
— Три віхоли, ось хто це був, — промовила Вівдя, завершивши свою розповідь. — Три віхоли, що долю віщують. Вітер і дощ, хурделиця і сніг — їхні супутники. Вони з’являються дуже рідко, тільки за надзвичайних трафунків. Не знаю, чому ж вони їхнього сина обрали для цього. А за кілька днів вуглярівна впала в глибоку задуму, нічого не їла й сина не годувала. Одного дня вона вирвалася мов шалена з хати, побігла на річку й кинула дитину в Сян. Але маля не втопилося, а зачепилося сорочинкою за сук на деревині, що плила річкою. Виловили його жебраки, що під мостом селилися, загорнули у свої лахмани і, сподіваючись на винагороду, чимдуж побігли до магістрату. Хтось бачив, як бідолашна дівчина викидала немовля в річку. Її схопили, засудили до страти й втопили. Перед тим катували, щоб довідатися, хто батько, але вона не зізнавалася. Та коли вже не мала сил терпіти тортури, знемагаючи й втрачаючи свідомість, погодилася назвати батька панову бургомістрові. На вухо, за умови, що він сам вирішить, чи варто його розголошувати. Бургомістр підступив до неї ближче, вона йому щось шепнула, він побілів, і на тому скінчилося.
— І що було далі?
— Віддати дитину не було кому, бо вугляр з жінкою зібрали манатки й втекли, щоб і їх не покарали за те, що не допильнували доньки й онука. Отож зголосився по хлопчика місцевий кат. Який і катував вуглярівну.
— Кат? — скрикнула Рута. — Як же його звали?
— Яніш. Хлопчика він виховав собі на підмайстра. Що з ним далі було, не знаю.
Отже, Каспер — син доктора Геліаса? Рута не могла отямитися. Франц здивовано похитував головою. Не всі таємниці світу розкривалися йому. Щось таки залишалося у затінку.
— Та як же не знаєте? — проказала Рута. — Адже нас збирався катувати не хто інший, як Каспер Яніш. Той самий, якому ви помогли народитися.
— Господи! — Вівдя руками сплеснула. — Отже ті віхоли напророкували йому саму правду?
Дорогою назад Рута щасливо усміхалася, а Франц із неї кепкував, що вона вдається до чарів.
— Я й без чарів його б тобі приворожив.
— Е ні, я твоїх послуг не потребую.
— А от же ж скористалася — завіз тебе до Вівді.
Франц жартував, але Рута не звертала уваги, думками була далеко. Минаючи Чортів млин, Франц знову помахав рукою, Руті здалося, що у віконці на стриху млина з’явилася чиясь кудлата голова й враз зникла.
Їй хотілося чимдуж дістатися дому, щоб оповісти Лукашеві та Айзекові новину.
Як і варто було сподіватися, обидва злегка отетеріли: оце так допомогли своєму другові! Загублений син виявився катом!