Так говорячи, Фортунато взяв мене під руку. Я надяг на обличчя чорну шовкову маску, щільно обгорнувся плащем і дозволив йому потягти мене до мого палаццо.
У мене вдома не було жодної живої душі. Всі слуги повтікали на карнавал. Я повідомив їх, що до ранку не прийду, і суворо наказав ні на мить не відлучатися з дому. Бо я добре знав, що варто дати такий наказ, і вони вмить розбіжаться, тільки-но я від них відвернуся.
Я взяв з підставки два смолоскипи, дав один у руки Фортунато й запросив його йти за мною. Через анфілади кімнат ми дісталися до арки, де починалися довгі й покручені сходи, які вели в підземелля. Я перший став ними спускатися; Фортунато не відставав, і я попросив його ступати обережніше. Нарешті ми досягли кінця сходів і тепер стояли на вогких плитах у підземеллі родового палацу Монтрезорів.
Мій друг ішов хисткою ходою, і дзвіночки на ковпаку теленькали за кожним його кроком.
— Де барильце? — запитав він.
— Там, далі, — відповів я. — Але глянь-но, яка біла павутина заснувала стіни цього підземелля! Як вона мерехтить!
Фортунато обернувся й подивився на мене каламутним поглядом — крізь тьмяну поволоку з його очей сочилися сльози сп'яніння.
— Селітра? — запитав він після тривалої мовчанки.
— Селітра, — підтвердив я. — Тебе давно мучить кашель?
— Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи!
Минуло кілька хвилин, перш ніж мій бідолашний друг зміг відповісти.
— Ет, пусте, — нарешті промовив він.
— Ні, — рішуче заперечив я, — вертаймося. Зі здоров'ям не жартують. Ти людина багата, шанована, тобою захоплюються, тебе люблять. Ти щасливий, як і я був колись. Якщо ти помреш, за тобою є кому журитися. Я — інша річ, за мною ніхто сумувати не став би. Вертаймося, бо ти захворієш, і я не хочу брати на себе такої відповідальності. Ліпше я знайду Лукрезі, й він мені...
— Годі, — сказав Фортунато. — Кашель — то пусте, він мене не вб'є. Від кашлю не вмирають.
— Звичайно, звичайно, — погодився я, — і я аж ніяк не хотів марно тебе настрахати. Але ліпше вжити застережних заходів. Ось, ковтни медоку,* він захистить тебе від шкідливого впливу вогкості.
Я взяв пляшку зі стосу до неї подібних, які лежали посеред плісняви, і надбив шийку.
— Випий, — сказав я і подав йому пляшку.
Фортунато підніс її до губів, скривлених у зухвалій посмішці. Потім зробив перерву і по-приятельському мені кивнув. Дзвіночки на його ковпаку задзеленчали.
— П'ю за мерців, які спочивають у цьому підземеллі, — сказав він.
— А я вип'ю за те, щоб ти жив довго.
Він знову взяв мене під руку, й ми пішли далі.
— А підземелля в тебе просторе, — сказав він.