— Монтрезори — рід старовинний і розгалужений, — відповів я.
— Я забув, який у вас герб.
— На лазуровому полі золота людська ступня; вона розчавлює повзучого гада, який жалить її в п'яту.
— А девіз?
— Nemo me impune lacessit.*
— Добре сказано, — схвалив він.
Очі в нього блищали від випитого вина, дзвіночки на ковпаку дзеленчали. Медок розігрів і мою уяву. Йдучи поміж нескінченними стінами, де в нішах були складені впереміш людські кістяки та барильця й бочки, ми дісталися до найдальших закутнів підземелля. Я знову став і цього разу осмілився схопити Фортунато за руку вище ліктя.
— Подивися-но, — сказав я. — Ти бачиш, що селітри стає все більше. Вона звисає зі склепінь підземелля, як мох. Ми стоїмо під річкою. Краплі вологи просочуються крізь землю і змочують людські кості. Вертаймося назад, поки не пізно. Твій кашель...
— Кашель — дурниці, — сказав Фортунато. — Ходімо далі. Але спершу ще ковточок медоку.
Я взяв пляшку деґраву,* відбив шийку й подав йому. Він вихилив її одним духом. Його очі спалахнули яскравим полум'ям. Він зареготав і підкинув пляшку вгору чудним рухом, якого я не зрозумів.
Я поглянув на нього з подивом. Він повторив рух, що видався мені безглуздим.
— Не розумієш? — запитав він.
— Ні, — відповів я.
— Отже, ти не належиш до братства?
— Якого братства?
— Вільних мулярів.*
— Я — муляр, — відповів я.
— Ти? Не може бути! Ти — вільний муляр?
— Я муляр, — повторив я.
— Знак, — зажадав він. — Покажи знак.
— Ось він, — відказав я і дістав з-під плаща кельму.
— Та ти жартуєш! — вигукнув Фортунато, відступивши на кілька кроків. — Але ходімо далі, до амонтильядо.