І дядько Захар повернувся, щоб іти з двору. Такої наруги Микита Павлович Марущак стерпіти не міг.
Заходьте, рішуче сказав він, я не боягуз. Я дома сам. Мама й тато на роботі, а бабуня на городі вибирають огірки.
За тими словами Микита Павлович ґречно вступився з порога і дав гостям змогу, зайти у дім. Мужність і надалі не покидала Микиту Павловича. Дядько Захар розклав на столі медичне начиння, сказавши, хлопцям, що кому робити. Женька тоненькою. пилочкою спиляв шийку ампули, Котя ваткою, змоченою спиртом, потягся до руки Микити Павловича. Той мовчки закачав рукав і довів-таки, що він не боягуз. Він навіть не скривився. Тут треба сказати, що й дядько Захар вмів «забивати цвяхи».
Тепер Микита Павлович вважав себе не зв'язаним ніякими договорами і вислизнув з хати раніше, ніж дядько Захар встиг закрити свою валізку. Було чутно, як спершу у дворі, а потім на вулиці залопотіли малі п'яти.
Ну все, зітхнув дядько Захар, тепер він попередить всіх своїх колег, і нам навряд чи пощастить кого-небудь застати вдома. Розбіжаться по левадках та по лозах.
І ніби на підтвердження його слів почувся голос Микити Павловича:
Митько-о-о! Тікай-а-ай, уколи роблять!
Женька вискочив із хати і побіг слідом за Микитою Павловичем. Коли дядько Захар і Котя вийшли за ворота, то побачили, що Женька таки наздогнав у кінці вулиці малого Марущака. І ще побачили, як Женька і Микита Павлович про щось статечно розмовляють. Розмовляють, як давні друзі, що давно не бачили один одного. Скоро Микита Павлович кудись побіг, а Женька повернувся захеканий і занадто скромний.
Ходімо, недбало сказав Женька.
Куди? не зрозумів дядько Захар.
Ходімо до вас в амбулаторію. Цей Микита Павлович дав мені джентльменське слово, що всіх своїх однокашників збере і приведе до вас в амбулаторію. Мені здається, він слова дотримає.
Дядько Захар тільки плечима знизав, але Женьку послухав, і вони всі троє пішли в амбулаторію. І справді, через півгодини Микита Павлович Марущак довів їм, що він джентльменські слова на вітер не кидає.
Через півгодини до амбулаторії почали сходитись громадяни села, ті, які вже не ходять у ясла, але ще не ходять у школу. На порозі їх гостинно зустрічав Микита Павлович.
Ідіть, ідіть, не бійтеся, воно зовсім не болить. Наче муха вкуситьі все. От мені зробили, і навіть знаку немає. Хочете подивитися, можете подивитися.
Микита Павлович Марущак недбало закасав рукав, щоб кожен мав змогу переконатися, що справді нема знаку. Тим часом дядько Захар стерилізував голки на спиртівці (спиртівка сподобалася всім), Котя смикав вату, а Женька заклопотано розкладав ампулки і дуже уважно оглядав пилочки.
Ну, хто хоче перший? . запитав дядько, Захар, набравши в шприц вакцини.
Я! Я! Я! почулися голоси.
Дядько Захар міг сподіватися чого завгодно, тільки не такої одностайності, і його окуляри самі полізли на лоба. Щоб бути справедливим, дядько Захар вирішив так:
Ну, давайте за алфавітом Андрійчук Марина Яківна, є?
Запала тиша, а потім почувся басок Микити Павловича:
Забоялася Ну, я їй дам.
Добре, нема, то підемо далі. Боровик Дмитро Панасович, є?
Є. Я ось тут, і, закасуючи рукав, наперед вийшов Дмитро Панасович Боровик.
І все пішло як слід. Хлопці навіть не кривилися, дівчатка, правда, тихенько ойкали, але не заплакав ніхто. Коли дійшло до Щербаня Олекси Трохимовича, сталася непередбачена затримка.
Ви бачите, які у нього руки аж до плечей? сказав Котя, змочуючи ватку спиртом. Та для цих рук бідон спирту треба. Він що, зроду не мився?
Олекса Трохимович почервонів так, що червона фарба сорому почала просвічуватися крізь чорнильно-темні плями на його обличчі.
Я завше вмиваюся А це не бруд, це так. Це черешні
Черешня у них на городі дуже чорна. І солодка, втрутився Микита Павлович Марущак.
Ну то й що? бурчав Котя. Що, я маю отут черешневу наливку на спирту робити? У того вишні, у того черешні
Вишні кислі, їх багато не з'їси, писнула з кутка якась дівчинка і відразу ж заховалася за спини подруг.
Олекса Трохимович змушений був умитися, і далі все знову пішло як слід.
Коли проти прізвища Якимчук Олени Іванівни з'явилася червона пташка і медичний персонал попрощався з своїми клієнтами, дядько Захар запитав Женьку:
Слухай, Женю, як ти організував усю цю компанію? Ти ж просто молодець!
Женька вирішив бути скромним до кінця:
Хіба то я організував? То Микита Павлович організував.
Ну, добре. Хай Микита Павлович, але як ти схилив Микиту Павловича на свій бік?
А-а, це дуже просто. Я сказав йому: «Бачиш, як я бігаю? А мій товариш (це я про тебе, Котько) бігає вдвічі швидше. І нам з ним раз плюнути переловити вас всіх за півгодини. Тому краще хай самі йдуть. Потім ще. Голка, мовляв, у нас одна, і вона обов'язково затупиться під кінець, останньому буде найболячіше. А хто дасть першим укола робити, у того й болітиме зовсім мало. Микита Павлович цю чутку дуже швидко поширив. Потім, коли вони побачили, що голка у вас не одна, вже було пізно, їм було пізно відступати.
Та-ак, посміхнувся у вуса дядько Захар, далебі, свята брехня?
Ну, хай брехня, не образився Женька. Все одно на користь справі. Просто малюків мені шкода стало
Котя промовчав. Йому чомусь пригадалося, як вони з Женькою збирали металолом.
Розділ одинадцятий, з якого видно, що ліс хоч і не страшний, але налякатись там можна до смерті
Дядько Захар закінчив робити у селі профілактичні щеплення і тепер майже щодня ходив з хлопцями до лісу.
Тітка Оксана говорила:
І що ти, старий, собі думаєш? Тобі вже однаково, тебе колись куля не брала, а тепер не бере ні вітер, ні мороз, ні сонце, ні дощ. Ти вже зашкаруб, як та кора, що ти її сушиш для ліків. Але ж дітей пожалій. Вони відпочивати приїхали, а ти їх по лісах тягаєш щодня. Що ж нам їхні батьки-матері скажуть, дивись, на кого вони схожі? Ну, Котя у мене золота дитина, він хоч їсть справно, а Женя став на скелета схожий. Подряпані обидва так, ніби з дикими котами билися. Здичавіють зовсім діти, господи прости. Хіба їм іншої забавки не можна знайти, як оце кожного божого дня по лісах волочитися? Почитати? Будь ласка, і в нас які-не-які книжки знайдуться, і в бібліотеку можна піти. Нівроку, не в лісі живемо.
А де ж? сміявся дядько Захар. Звичайно, у лісі. А в тому, що вони зараз мало читають, я не бачу великої біди. Зимою начитаються.
І хлопці з ранку і до вечора блукали по лісі, часом з дядьком Захаром, а часом, коли його викликали до хворого, самі. Правда, самі вони далеко не заходили, ходили тільки по узліссі, але хіба зменшувався від того інтерес?
Женька брав товстенну книжку-гербарій, яку багато років тому хтось з товаришів подарував дядькові Захарові, і звіряв кожну знайдену рослинку з малюнком у книжці. Він страшенно радів, коли йому щастило знаходити в лісі чи на лузі рослину, намальовану у книжці. У книжці під малюнками крім українських підписів були підписи ще й латинською мовою. Це виглядало вже зовсім по-науковому. Один такий підпис Женька навіть завчив напам'ять: «Тузіляга фарфара». Чогось йому весь час пригадувалась фарфорова собачка, яка стояла на столику у Ліди. І хоч трава мати-й-мачуха нічого спільного з собачкою не мала, латинська її назва запам'яталася Женьці саме так. Тепер, маючи на озброєнні дядькову книжку, Женька міг, заглядаючи в неї, раз у раз ошелешувати Котю, а то й саму тітку Оксану своєю обізнаністю. Якось він запитав у неї:
Тьотю, а чому у вас перед вікнами ростуть алтеа розеа і календула офіціналіс? Вони що, просто для краси?
Де ти їх, синочку, забачив? питала тітка Оксана, висовуючись з вікна. Оце? Це, синочку, мальви. Вони не тільки для краси. Корінці їхні для лікування годяться. Варять, і очі ними промивають, і горло полощуть. Ну, а ця календула, чи як там ти на неї кажеш, по-нашому, по-простому, зветься нагідка. І вона не тільки для краси. Нею і порізи, і виразки різні лікують, і навіть коли очі хворі, теж помічна.
В свої мандри по лісу Женька теж брав книжку.
Та-ак, казав він, заглядаючи в книжку, ти, Котько, азарум європеум вже знайшов?
А як він по-нашому називається? допитувався Котя.