Служба влаштовувала його ще й тим, що тривала тільки до обіду. Повернувшись додому, він кілька годин спав (вірніше, намагався спати, бо страждав на безсоння й хворобливо реагував на найменший шерех); коли ж дім стишувався, сідав до письмового столу й, долаючи головний біль, нудоту, задуху, списував папір цілісінькими ночами. Кафку можна було б вважати графоманом, якби з-під його пера не виходила найдосконаліша проза і якби він сам нею не був так незадоволений. Про свої твори він висловлювався здебільшого нищівно: «Я ціную лише хвилини, коли вони писалися», повідомляв він Макса Брода, відомого літератора й, мабуть, найближчого свого приятеля.
Кафка писав про себе й для себе. Але чи спроможна така «езотерична» творчість пробудити бодай найменший інтерес в інших людей? Колись це питання ставилося багатьма. Австрійський письменник Франц Верфель, хоча й приятелював з Кафкою, однак твердив: «За межами Тетчен-Боденбаха Кафку вже ніхто не зможе зрозуміти», тобто надто він вузький, локальний. Верфель пророком не став
«Кафка не любив теорiй, свiдчив Брод. Вiн говорив образами, тому що мислив образами. Образна мова була для нього найприроднiшою. Навiть у так званому щоденному спiлкуваннi». Бачимо це в листах Кафки й, зокрема, в щоденниках: «Ще раз я на всю силу легень гукнув у свiт. Потiм менi запихнули в рота кляп, начепили кайдани на руки й ноги, завязали хусткою очi. Кiлька разiв мене протягли взад-уперед, посадили й знову поклали дали трохи спокiй, а потiм стали глибоко встромляти в мене щось гостре» це запис вiд 3 серпня 1917 року. Ясна рiч, з Кафкою нiчого подiбного нiколи не траплялося. Перед нами чиста метафора його душевного стану. Але духовне замiщено чуттєвим, дотиковим, предметним. «Особливий метод мислення, читаємо в щоденнику вiд 21 липня 1913 року. Воно пройняте почуттям. Все, навiть украй не визначене, сприймається як думка». Це i є його метод, що втiлюється в щоденниках, листах, усних висловлюваннях.
Романна плоть, звичайно, завжди складнiша, багатозначнiша, їй бiльше притаманна невизначенiсть. Тим-то мала проза Кафки, мабуть, показовiша як приклад: її метафорику легше розпiзнати. Мало не кожне його оповiдання (тим бiльше малий фрагмент) це метафора, яка персонiфiкує внутрiшнє життя предмета: i зелений безногий дракон, що заповзає в кiмнату, i меч, що стримить у спинi людини, котра налаштувалась на прогулянку, i барєр театральної ложi, що виявився довготелесим худющим чоловiком Це як сон, де все також незрозумiле, алогiчне й водночас незаперечне, безсумнiвне, начебто само собою зрозумiле.
Кафка рiдко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у свiт «Перетворення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед iлюстрацiй до книжки не було зображення Замзи у виглядi багатонiжки. I вимога ця надiйнiше за всi iншi докази свiдчить, що багатонiжка метафора й саме тому її й не можна малювати. Адже це образ невиправного людського вiдчуження. I невиправнiсть опредмечується лише тим, що людина, перевтiлена на щось нелюдське, полишена у своєму попередньому середовищi. Вона i вже багатонiжка, й ще людина. Виникає трагiкомiчна «перевернутiсть» його вiдносин зi службою та родиною. Однак тiльки це й вписує «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповiдання, перешкоджає його зiсковзуванню в ходячу алегорiю, нарештi, надає всьому, що тут вiдбувається, дивовижної послiдовностi. Адже навiть коли не повiрити в можливiсть такого перевтiлення, а лише прийняти його як «умову гри», i ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатонiжкою, то все вiдбувалось би так, як в оповiданнi, i що це зовсiм не гра, а сама дiйснiсть, химерно змiщена.
Тут усе змiщується за тими ж приблизно законами, що й уві снi. Що надає нашим снам фантастичностi? Як правило, не так iрреальнiсть того, що вiдбувається, як неузгодженiсть мiж його окремими компонентами, їхня непоєднуванiсть. Це по-перше. А по-друге незрозумiлiсть, непоясненнiсть подiй, i цим зумовлена їхня несподiванiсть. Що, проте, аж нiяк не перешкоджає сприймати їх за безперечну данiсть. Тi ж ознаки притаманнi й кафкiвськiй прозi.
Тут усе змiщується за тими ж приблизно законами, що й уві снi. Що надає нашим снам фантастичностi? Як правило, не так iрреальнiсть того, що вiдбувається, як неузгодженiсть мiж його окремими компонентами, їхня непоєднуванiсть. Це по-перше. А по-друге незрозумiлiсть, непоясненнiсть подiй, i цим зумовлена їхня несподiванiсть. Що, проте, аж нiяк не перешкоджає сприймати їх за безперечну данiсть. Тi ж ознаки притаманнi й кафкiвськiй прозi.
Як особистість Кафка був незбутньо нещасливим, але як письменникові йому «пощастило»: можна навіть сказати, що йому «щастило» тим більше, чим тісніше налягали на нього нещастя.
Кафка, що вмів дивуватися, зіткнувся з дійсністю дивовижною, при всій своїй буденності навіть фантастичною. То була занепадаюча на його очах Австро-Угорська монархія свого роду кунсткамера, де збереглися всі соціальні раритети минулого, зібралися всі болячки і деформації людської історії. Але й цього замало: доля підготувала йому, такому, який він був, спеціальну роль ізгоя, коли зробила євреєм, оселила у Празі, та ще й в родині галантерейника, який вибився в люди. «Як єврей, писав один з німецьких його біографів, він не був своїм у християнському світі. Як індиферентний єврей бо ж таким Кафка був на початку він не був своїм і серед євреїв. Як людина, що говорила по-німецькому, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що говорив по-німецькому, він не був своїм серед німців. Як богемець він не був цілком австрійцем. Як службовець при страхуванні робітників він не цілком належав до буржуазії. Та й на службі він не був увесь, бо відчував себе письменником. Та й письменником він не був, бо віддавав усі сили сімї. Але «я живу у своїй сімї більш чужим, ніж найчужіший» (остання фраза запозичена автором з листа Кафки до батька Феліції).