– Я теж чув схоже, – загорілись професорські вуха, а далі вогонь перекинувся й на обличчя. Таке діялось, коли говорив неправду. А робив це ну дуже рідко й дуже незграбно. – Але сказати щось однозначне… Дізнаюся більше – обов’язково розповім.
– Дякую. Я хочу знати все, хоч це й боляче… Знаєте, у мене наче відламався шматок серця. І тепер туди віє полярним холодом. Вибачте. – Знову потяглася до хустинки.
Лисиця дивився на дорогу, яка підводила любу Асікс до Коцюбинського. Знав, що тут вона вузька й неякісна. Слід бути уважним. Та й здогадувався, що робить Дарина. Але сльозам зарадити не міг.
– Ой, – раптом просіяла дівчина, – в Олі таке кохання було. Вдома.
– «Таке» – це яке? – спробував посміхнутися. Майже вийшло.
– Сильне… Він старший за неї на три роки… Прізвище в нього… Хм… Незвичне. Ведмедеря. Ведмедеря Андрій. З армії його чекала. Ну знаєте, як це буває? Перше «серйозне» кохання. Ще в школі. Потім він пішов служити. А коли повернувся, Оля якраз одержувала атестат і збиралася вступати. А він вимагав уваги. І хотів, щоб Оля стала його дружиною. Господинею. Матір’ю його дітей. Такою, знаєте, берегинею роду. Але вона думала інакше. Бо в житті хотіла іншого. Значно більшого. Прагнула успіху як танцівниця. Андрій не був у захваті від її амбіцій. Буквально звірів. Стали виникати сварки. Оля хоч і кохала, та все одно робила по-своєму. Не мислила себе завтрашньої без улюбленої справи. І його кликала з собою. До Києва. Андрій же захоплювався лісом. Просто обожнював його. І залишити не міг. Бо в них ціла династія лісників. І дід, і батько. Трохи згодом закінчив факультет лісового господарства в Харкові. Повернувся до Калинівки. Став працювати лісником. Та він і виріс у лісі. Ще й жартував, що його в хащах народила вовчиця. Мабуть, і дружиною хотів бачити вовчицю. Хм… До речі, в Олі ж дівоче прізвище Вовчанська. Дуже не хотіла його змінювати, але Довгань наполіг. Тоді машину свою вовками розмалювала, протестувальниця. Отака норовлива… З часом з’являлася в Калинівці все рідше. А з Андрієм розійшлася. Спочатку погрожував, що вб’є її, а потім – що себе. Але потроху заспокоївся. Правда, так і не одружився. Майже весь час у лісі й пропадає. Як той вовк самотній… Ой, ну їх, тих вовків… А нещодавно Олі листа прислав. Точніше, прислав мені. Знаєте, конверт у конверті. А я передала. Що там – не знаю. Але таке було… – Дівчина знову майнула думками, де химерно змішувалося минуле з можливим. – Не пара він для неї. Оля створена для високого польоту. Андрій же примагнічений до землі. І відриватися не збирався. Наче прив’язаний… Їхній розрив закономірний. Так мусило статися. А столиця відчинила двері у зовсім інше життя. Життя, гідне її рівня, висоти, розмаху особистості. Олю я в цьому прекрасно розуміла й підтримувала. Треба займатися тим, для чого тебе створено. І призначено Вищими Силами.
– Споріднена праця, – видихнув професор.
– Що? – не зрозуміла Дарина.
– Те, що ви сказали, Сковорода називав «спорідненою працею».
– Точно-точно, щось пригадую з академії.
– Цю ідею він запозичив у мудрих старців античності. Коли людина живе й творить відповідно до свого призначення, вона входить у гармонію з природою. Щоб зрозуміти своє призначення, слід пізнавати себе. Знайти в собі світле начало й розвивати його. Щастя полягає в самовдосконаленні, чистому сумлінні й доброму розумі. Це і є справжній шлях для людини.
– Як правильно сказано, – закивала Дарина, а потім, спохватившись, додала: – Отам на перехресті ліворуч.
Лисиця увімкнув лівий поворотник і, пропустивши «Сітроена», повернув.
– А тепер за гаражами – знову ліворуч.
Зробив усе, як наказувала пасажирка.
– Ось мій будинок. Другий під’їзд.
Ледве втиснувся між червоними «Жигулями-п’ятіркою» і синім «Фольксвагеном-Пассатом».
– Обережно дверцятами, – попередив. Відстань до «сусідів» і справді мала.
Дівчина зробила все акуратно. Лисиця теж.
– До речі, це моя конячка, – показала на «Жигулі».
– А чому ж не їздите? – здивувався Богдан.
– Їжджу, але рідко – знехотя відповіла дівчина. – Не дуже далеко. Ще немає такого досвіду, щоб керувати одним пальцем. А зараз інакше не можна. Машин більше, ніж водіїв. Хоч не кожного, хто опинився між кермом і сидінням, можна так назвати. Навіть, коли права має. Радше проводирем. Здатним тільки вказувати дорогу. Та ще й іншому, а не собі.
– Їздитимете – усе з’явиться… Вправне водіння – усього лиш набір умінь. Народжуватись водієм необов’язково. Достатньо просто людиною. Решту зробить навчання. – Богдан підморгнув.
– Мій – четвертий поверх, – сказала, ледь посміхнувшись, і Богдана переклинило. Тільки зараз побачив, наскільки Дарина приваблива. Там, у машині, розглядав її як «джерело потрібної інформації». А себе уявляв старателем. Серед пустої породи вишуковував шматочки благородного металу. Тепер же, на зовсім трошки, перетворився на звичайну, нормальну, людину. І вона миттєво розгледіла, що за «самородок» перед нею.
– Як-к-к-ий, ви кажете, по-о-оверх? – пробекав, уражений, збираючись діставати пакет.
– Четве-е-ертий, – здивувалася дівчина. А Богданові стало страшно: а що як вона подумає, що він глухий? Дефективний якийсь? Не дай Боже. У її пам’яті хотів залишитися цікавим і сильним чоловіком. Тому, ввімкнувши сигналізацію, легко підхопив пакет і рушив сходами.
Стіни в під’їзді давно вже висумували сум за фарбою. Рука часу досхочу познущалася над ними. Панелі – колись синього кольору, простір до стелі – брудно-сірого. Уся ця занедбана гама, здавалося, благала в кожного, хто тут з’являвся вперше, якоїсь особливої милостині. Або хоча б співчуття. Саме його й кинув у долоні стін, простягнуті в німій молитві.
Летів, майже не торкаючись сходів. Опинившись на потрібному поверсі, став чекати господиню. Серце гупало так часто й голосно, що, здавалося, заглушувало її кроки.
Дарина піднімалась, подзвякуючи ключами.
Ось уже й тут. Біля броньованих дверей із цифрою «47». Відімкнула звичними рухами.
– Будь ласка, – показала всередину квартири.
Переступив поріг і поставив пакет на підлогу.
– Дякую за допомогу, – усміхнулася дівчина. – Не знаю, як би я це все дотягла? Зупинка маршрутки далеченько. А тут водії з недавнього часу не зупиняються.
– Пусте, – махнув рукою. – Завжди радий. Звертайтеся.
– Чашка кави, звісно, не буде гідною платою, але я все-таки ризикну…
– Кави не п’ю, – мовив, ніяковіючи.
– Знайдемо й чай, – запевнила Дарина.
– Я б з радістю, – почав хвилюватися, – але… іншим разом. Поспішаю.
– А він буде? – стурбовано запитала дівчина.
Збрехати не вийде, відчув професор.
– Упевнений, – мовив несміливо.
– Мені здалося, – посерйознішала Дарина, – що ви належите до тих, хто вміє тримати слово.
Відчув заборонений удар. Але усвідомлення не послабило його сили. Довелося стерпіти. Ледь не заскреготівши зубами.
– У мене є ваш телефон, а у вас – мій, – сказав, дивлячись не на дівчину, а крізь неї. – Думаю, це серйозна запорука…
– Домовились, – обірвала дівчина. У голосі бриніла віра, що витискала образу.
Двері зачинилися. Клацнув замок. Навіть крізь товщу міцної сталі відчув, що Дарина не хоче розлучатись. Йому не хотілося теж. Мав ще кілька секунд, щоб натиснути кнопку дзвінка. Сказати, що все-таки від чаю не відмовиться. Але… Не цього разу.
На вулиці зателефонував Бондаренкові. Той відгукнувся одразу.
– Цікавить мене, Сергійчику, людинка одна. Колишній залицяльник Ольги Довгань. Такий собі Андрій Ведмедеря. Правда, ніякої Ольги Довгань тоді ще не було, а була, як ти знаєш, тільки Оля Вовчанська. Дарина розповіла мені, що між ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потім, правда, згасла. Найімовірніше – з ініціативи Ольги, бо чоловік цей і досі одинакує. Живе самітником. Працює лісником. Цікаво дізнатися про нього більше. Від лісника та лісу і до вовка недалеко. До того ж зі слів Ольжиної подруги, він тільки лісом і живе. Ось так: і лісом, і в лісі. Та й убити погрожував, коли дівчина розірвала з ним стосунки. Зможеш пробити?