Але ще задовго до кінця цієї процедури двері будинку відчинилися і на ґанок вийшов полковник Адамс (татусь молодої леді в шубці), щоб зустріти і ввести в будинок почесного гостя. Це був високий, чорнявий і дуже мовчазний чоловік у червоному ковпаку, що нагадував феску і надавав йому схожості з англійським сардаром[6] або єгипетським пашею. Разом із ним вийшов його свояк, молодий фермер, котрий нещодавно приїхав із Канади, – міцний і галасливий чоловічок зі світлою борідкою, на ім’я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна вельми скромна особа – католицький священик із сусідньої парафії. Покійна дружина полковника була католичкою, і діти, як прийнято в таких випадках, виховувалися в католицтві. Цей священик був нічим не примітний, навіть прізвище у нього було пересічне – Браун. Однак полковник вважав його товариство приємним і часто запрошував до себе.
У просторому холі було досить місця навіть для сера Леопольда та його численних оболонок. Хол цей, непомірно великий для такого будинку, був величезним приміщенням, в одному кінці якого містилися зовнішні двері з ґанком, а в іншому – сходи на другий поверх. Тут, перед каміном із висячою над ним шпагою полковника, процедура роздягання нового гостя була завершена, й усі присутні, в тому числі і похмурий Крук, були представлені серу Леопольду Фішеру. Однак поважний фінансист все ще продовжував битися зі своїми бездоганно зшитими шатами. Він довго порпався у внутрішній кишені фрака і нарешті, весь сяючи від задоволення, витягнув звідти чорний овальний футляр, який становив, як пояснив гість, різдвяний подарунок для його хрещениці. З неприхованим і тому обеззброюючим марнославством він високо підняв футляр, так, аби всі могли його бачити, потім легко натиснув пружину – кришка відкинулася, і всі завмерли, засліплені: фонтан кристалізованого світла раптом спалахнув у них перед очима. На помаранчевому оксамиті, в заглибленні, немов три яйця в гнізді, лежали три чистих блискучих діаманти, і здавалося, навіть повітря спалахнуло від їхнього вогню. Фішер стояв, розплившись у доброзичливій усмішці, впиваючись подивом і захопленням дівчат, стриманим захопленням і небагатослівною вдячністю полковника, здивованими вигуками інших.
– Поки що я покладу це назад, люба, – сказав Фішер, засовуючи футляр у задню кишеню свого фрака. – Мені довелося поводитися дуже обережно, коли я їхав сюди. Майте на увазі, що це – три знаменитих африканських діаманти, які називають «летючими зорями», бо їх уже неодноразово викрадали. Всі великі злочинці полюють за ними, але й прості люди на вулиці та в готелі, певна річ, раді були б здобути їх. У мене могли вкрасти діаманти дорогою сюди. Це було цілком можливо.
– Я б сказав, цілком природно, – сердито зауважив молодик у червоній краватці. – Й я б нікого не став звинувачувати в цьому. Коли люди просять хліба, а ви не даєте їм навіть каменя, гадаю, вони мають право самі взяти собі цей камінь.
– Не смійте так казати! – з незвичним запалом вигукнула дівчина. – Ви балакаєте так тільки з того часу, як стали цим жахливим… ну, як це називається? Як називають людину, котра готова обніматися з сажотрусом?
– Святим, – підказав патер Браун.
– Я вважаю, – заперечив сер Леопольд із поблажливою усмішкою, – що Рубі має на увазі соціалістів.
– Радикал – це не той, хто добуває корінь, – зауважив Крук дещо роздратовано, – а консерватор зовсім не консервує фрукти. Хочу вас запевнити, що і соціалісти абсолютно не жадають приятелювати зі сажотрусами. Соціаліст – це людина, яка хоче, щоб усі труби були прочищені і щоб всім сажотрусам платили за роботу.
– Але яка вважає, – тихо додав священик, – що ваша власна сажа вам не належить.
Крук глянув на нього зацікавлено і навіть із повагою.
– Кому ж може знадобитися власна сажа? – поцікавився він.
– Комусь, може, і знадобиться, – відповів патер Браун серйозно. – Кажуть, наприклад, що нею користуються садівники. А сам я якось на Різдво приніс чимало радощів шістьом дітлахам, котрі очікували Санта-Клауса, виключно за допомогою сажі, застосованої як зовнішній засіб.
– Ах, як цікаво! – втішилася Рубі. – А ви б не повторили це сьогодні для нас?
Енергійний канадець пан Блаунт посилив свій і без того гучний голос, приєднуючись до пропозиції племінниці. Здивований фінансист і собі підвищив голос, висловлюючи рішуче несхвалення, але в цей час хтось постукав у вхідні двері. Священик відчинив їх, і очам присутніх знову показався сад із араукарією і вічнозеленими деревами, тепер уже темніючими на тлі чудового фіолетового заходу. Цей вигляд, ніби вставлений у раму розчахнутих дверей, був настільки гарний і незвичайний, що здавався театральною декорацією. Кілька миттєвостей ніхто не звертав уваги на чоловіка, котрий зупинився на порозі. Це був, мабуть, звичайний кур’єр у запиленому поношеному плащі.
– Хто з вас пан Блаунт, джентльмени? – спитав він, простягаючи листа.
Пан Блаунт сіпнувся й осікся, так і не закінчивши свого схвального вигуку. Зі здивованим виглядом він надірвав конверт і став читати лист. При цьому його обличчя спочатку запаморочилося, потім прояснилося, і він повернувся до свого зятя та господаря.
– Мені дуже неприємно завдавати вам стільки неспокою, полковнику, – почав він із веселою церемонністю Нового Світу, – чи не зловживатиму я вашою гостинністю, якщо ввечері до мене зайде сюди у справі один мій старий приятель? Втім, ви, мабуть, чули про нього – це Флоріан, знаменитий французький акробат і комік. Я з ним познайомився багато років тому на Далекому Заході (він за народженням канадець). А тепер у нього до мене якась справу, хоча навіть не здогадуюсь, яка.
– Звісно, певна річ, любий, – люб’язно відповів полковник. – Всіх друзів, кого забажаєте. До того ж він, без сумніву, буде дуже в нагоді.
– Він вимаже собі обличчя сажею, якщо ви це маєте на увазі, – зареготав Блаунт, – і всім наставить ліхтарів під очима. Я особисто нічого не маю, я чоловік простий і люблю веселу стару пантоміму, в якій герой сідає на свій циліндр.
– Тільки не на мій, будь ласка, – з гідністю зронив сер Леопольд Фішер.
– Гаразд, гаразд, – весело заступився Крук, – не будемо сваритися. Чоловік на циліндрі – це ще не найгірший жарт!
Неприязнь до молодика в червоній краватці, викликана його грабіжницькими переконаннями та його очевидним залицянням до гарненької хрещениці Фішера, спонукала останнього зауважити саркастично наказовим тоном:
– Не сумніваюся, що вам відомі і грубіші жарти. Не розкажете хоча б один?
– Прошу: циліндр на чоловікові, – відрубав соціаліст.
– Так, атож, аякже! – запобіг канадець із добродушністю справжнього варвара. – Не треба псувати свято. Нумо звеселімо сьогодні товариство. Не будемо мазати обличчя сажею і сідати на капелюхи, якщо вам це не до душі, але вигадаємо щось подібне. Чому б нам не розіграти справжню стару англійську пантоміму – з клоуном, Коломбіною й усім іншим? Я бачив таку виставу перед від’їздом із Англії, коли мені було десь дванадцять років, і у мене залишилося про неї спогад яскравий, як багаття. А коли я торік повернувся, виявилося, що пантомім більше не грають. Ставлять одні лиш плаксиві чарівні казки. Я хочу бачити хорошу бійку, розпечену кочергу, поліціянта, з котрого роблять котлету, а мені подають принцес, котрі базікають при місячному світлі, синіх птахів і тому подібну дурню. Синя Борода – це мені до душі, та й той подобається мені більш за все у вигляді Панталоне.
– Я всією душею підтримую пропозицію зробити з поліціянта котлету, – сказав Джон Крук, – це набагато вдаліше визначення соціалізму, ніж те, що тут нещодавно цитували. Але вистава – справа, природно, заскладна.