Оскільки це завдання було вже понад його сили і технічні здібності, то вдався по допомогу до залізничного коваля зі стації в Билічу, такого собі Люшні, і переконав його пачкою доброго тютюну повернути станції колишній вигляд. Коваль відновив відгалуження згідно вказівок залізничника і відтоді став його найщирішим приятелем.
У вечірні години, вільні від роботи, приходив Люшня провідати будника, і, сівши разом на порозі станції, балакали вони собі, цмулячи файки. Під час тої товариської балачки під сюркіт коників і кумкання болотних жаб дійшла черга і на взаємні звіряння.
Поволі з’ясувалося, що Шимон Вавера не завше був «сам, як той палець», а мав колись молоду і гарну дружину і двійко діток з голівками ясними, як льон. Гей, минуло щастя, минуло безповоротно! Жінку забрав розпаношілий багач, а діток – смерть. Звідтоді ніхто його не очікував у порожній холодній домівці, коли повертався з дороги… Потім потрапив у колійову катастрофу, втратив ногу і службу, мусив піти на пенсію. А мав ще охоту до праці, ох, яку мав охоту!.. Але що ж – виходу не було. Те кляте каліцтво!
А завше його щось тягнуло до колії, не міг ніяк з нею розлучитися. Кілька років, відколи пішов на пенсію, працював підпомагачем на придвірцевому складі, та потім, як нога почала відмовляти, перейшов до котельні помічником слюсаря. Але зате на залізниці, побіля коханих вагонів, машин і гілки.
Така ото кондукторська доля! Їде собі чоловік у безвість, їде ген, далеко перед себе, кілометрами їде… Світ йому крутиться, вдалину стелиться, миготять міста, поля, гостинці… Кондуктор, панове, кондуктор – вічний блукалець!..
Так ото минали літа, плинув час безповоротними хвилями… І ото зараз він став будником, ба більше – керівником станції. Люди, либонь, сміються з нього, що пильнує тієї «глухої гілки» і «перед вітром боронить». Нехай сміються здорові. Він своє також добре знає. А розкрадати колію не дозволить і порядку допильнує. І ото знову служить колії, вернувшись до неї, мов блудний син до родинного дому. Дах над головою має, станцію і дільницю має, залізничне добро доглядає – чого ще треба?..
Слухав Люшня тих звірянь з усміхом на вустах, з часу до часу притакуючи головою. А коли приятель на хвилю замовк і задивився у задумі на перспективу колії, витяг люльку з зубів і запитав:
– То ти, Вавера, пристав тут на будника так ніби тойво, як би то вповісти, ніби з такої туги великої до колії, ге?
Вавера відірвав очі від рейок:
– А ніби так, коханий ковалю, а ніби так.
– Але знаєш, Шимку, мені ся здає, жи ти себе самого туманиш. Ти ту властиво непотрібен. Бо ж то глуха гілка і потяги сюди вже рік як не ходять. Нема чого пильнувати. Тільки й того, що трохи заліза на рейках? Але на дідька воно кому потрібне? А зрештою, якби й украли? То не така велика й шкода для колії. То тілько забавка.
Вавері мовби хто ножа затопив у серце. Насупився, стис губи і зірвався з місця:
– Коли так, то геть звідси, до лиха! Чуєш?! Геть звідси, кажу, поки добрий! Коли ти такий мудрий, як інші, то йди собі поміж них і смійся з мене разом з ними. Але добре мені так, старому дурневі! Нащо було відкривати серце першому-ліпшому? Ото маєш нагороду! Наплювала тобі худоба до писка, сплюгавила тобі душу. Геть звідси, кажу, бо запам’ятаєш мене!
Люшня знітився, почервонів, стропів неабияк. Голосом уривчастим, повним скрухи і жалю, почав виправдовуватися і вибачатися.
– Ну, ну, старий, не гнівайся так сильно. Я, бачиш, хотів щось інше сказати. Тілько не знав як. Що з мене взяти – я простий собі чоловік, коваль. А ти – то щось інше: кондуктор, багацько світа видів, книжки читаєш. Тілько, видиш, не міг-єм собі якось то витлумачити, пощо ти зашився тут на старі літа. Але тепер то бачу, ніби так в серці чую для чого.
Вавера зиркнув на нього скоса трохи з недовірою, але вже приязніше:
– Ну, що ж, то інша справа. Коли сам признаєш, що дурень, цього разу тобі вибачу. Бо, послухай, Люшня, – додав, знижуючи таємничо голос, – є ще одна причина, яка мене тут тримає на прив’язі. А що вона є – я це відчуваю найкраще тут, глибоко в грудях – тільки її назвати ще не знаю як, тільки вловити її ще не вмію кліщами слів. Але вона є, та дивна причина… є, є, напевно…
Люшня дивився на приятеля виряченими з подиву очима:
– Ти маєш на увазі тепер не тільки тугу за колією?
– Ні, ні. То щось інше. Щось, що в мене з тією тугою єднається, але також існує і без мене, саме для себе.
– Що ж то таке, Вавера?
– Ша! То таємниця! Таємниця «глухої гілки».
Замовкли обоє, ураз перейнявшись невиразним ляком, затоплюючи погляди у вкритий сутінками вибалок. Посеред бездонної тиші серпневого вечора раптом налинули від колії тихі, хоч і виразні шурхоти і шелести. Якесь тамоване шемрання, лякливе шепотіння…
– Ти чуєш, Люшня? – перервав мовчання будник. – Рейки балакають…
– Звичайно, влітку надвечір вони скорочуються від холоду і через те бринькають.
– Рейки балакають, – повторив Вавера, пускаючи повз вуха пояснення коваля. – Балакають собі ввечері після спекотного дня.
– Рейки балакають, – повторив, як луна, Люшня.
– Так-так, – говорив майстер замріяно. – Чи ти думаєш, що вони не живуть, як ми, люди, тварини або дерева? – Коваль зиркнув, ошелешений запитанням. – Живуть, Люшня, живуть, іно своїм власним, відмінним від інших істот життям.
Це вже рішуче сягало за межі сфери уявлень коваля. Зиркнув добряга на товариша, як на вар’ята, покрутив головою і, сплюнувши знічев’я, відсунувся трохи вбік.
– А колія, гадаєш, не живе, га? – наступав на нього розігрітий пасивним опором Вавера. – А цей виярок, ця станція і уся ця гілка, га?
– Глуха гілка, – промурмотів Люшня.
– Глуха, кажеш? Глуха і весь час глуха! То ви глухі, ви, глупі, тупі люди, які чути не хочете голосу Бога!
Коваль злякався:
– Нічого вже не знаю, – белькотів, дивлячись напівсвідомим поглядом на товариша. – Нічого не розумію. Але в Бога – то я вірю.
Коліяр з натхненним зором, усміхнений і розпроменілий, вказав рукою на гілку, що потопала у вечірніх сутінках:
– Все це живе і згадує.
– Згадує? – пожвавився Люшня. – А що згадує?
– Те, що минуло. Те, що тут було колись. Так, як і ми, люди, згадуємо минуле, – додав за хвильку з глибоким смутком у голосі Вавера.
– То ніби та твоя гілка згадує свою давнину?
– Так, Люшня, так – нарешті ти мене зрозумів. Згадує свою давнину.
– Ніби ті старі, добрі часи…
– Так-так… Коли тут ще панував рух, коли потяги пролітали, мов блискавки, дудніли глухо колеса автомобілів, пороли простір свистки локомотивів.
– Усе це згадує твоя гілка.
– Саме про це й снить моя гілка, снить без перерви в довгі, чорні, сліпі ночі…
– А ти, Вавера, а ти?
– А я разом з нею – ніби та братня душа.
– Ви сните обоє і згадуєте?
– Снимо у великому смутку й чекаємо.
– На що? Чого ще тут сподіваєтеся?
– Здійснення того, про що снимо.
– Даремне чекання: давнина не повертається.
– Хтозна, старий друже, хтозна? Для того я тут і є, щоб її воскресити.
Коліяр підвівся і, подаючи ковалеві руку на прощання, додав:
– Чи ти думаєш, що спогади – це ніщо? То тільки таке собі пусте слово?
Кинув швидкий погляд вниз на дно виярку, торкнувся ним насипу, колії і зупинився на схилах яру:
– Тут всюди живуть ці спогади. Вештаються невидимі для людського ока між стінами цього яру, товчуться по цих рейках, волочаться ген по цілій вітці. Тільки треба уміти дивитися і слухати.
– Спогади давніх років?
– Спогади – незгладимі сліди. Бо подумай, Люшня, подумай тільки, чи то можливо, щоб після того всього не залишилося нічого!
– Ніби після чого?
– Подумай тільки! Стільки років, стільки десятків років проїжджали цією гілкою потяги, наповнюючи її гуркотом коліс, тріскотінням рейок, стільки років стіни цього узвозу перекидалися відлунням, наче м’ячем. День у день, ніч у ніч народжувалися і вмирали у цій вузькій, тісній шиї повітряні вири, вішалися на скарпах лахмани димів, припадаючи імлистими мацаками до насипу, ховалися під склепінням тунелю…