– Що ти хотів сказати, Вавера?
– Я хотів сказати іно, що спогади не гинуть. Добраніч тобі, Люшня, добраніч!
І так вони того вечора попрощалися…
Тим часом минуло літо, настала осінь. Коліяр весь час справно вартував свою гілку. Чуйний, як бузьок, не прогаяв найменшої неполадки на лінії. Якщо десь випадково сповзла поверхня насипу, відразу підсипав свіжого шутру і дбайливо розрівнював. Коли якоїсь жовтневої ночі біснувата злива залила колію, вижираючи в насипі значну вибоїну, назавтра будник працював цілий день без передиху, поки шкоди не усунув. Зміцнив у кількох пунктах петлі, деінде замінив старі вже, поточені шашелем шпали, новими. Бур’яну і трави на колії не зносив: де лише вони кинулося між рейками, полов нещадно.
Тому після семи місяців його «виконання» службових обов’язків гілка і станція виглядали зразково. Вдалину мчали стрічки рейок поверхнею, засипаною чистим і дрібним, як пісок, гравієм, з легким хрускотом перекидалися старанно змащені важелі. Двічі на день і раз серед ночі відбував Вавера так звані «вправи» і «маневри», які зазвичай здійснюють коліярі в момент проїзду потягів через їхню станцію. Пружинистим кроком, кроком старого ветерана виходив будник на перон, брав у руки сигнал – широкий червоний або зелений щит на білому полі – і ставав випростаний, як струна, між стрілкою і будкою. Іншого разу пускав у рух залізні важелі і перекидав рейки на колії. Вечорами запалював зелений сигнал за шибкою стрілки і другий, зелений або білий, на семафорі перед станцією неподалік тунелю. Інколи на «нічну тривогу» міняв світло сигналів, які тоді уже здалеку остерігали кольорами рубіну…
А однак було сумно на станції. Попри видимість руху і постійну готовність будникa віяло від гілки порожнечею і омертвінням. Безперечно мусив це відчувати і Вавера, бо коли на хвильку відірвався від роботи і блукав поглядом по колії, з очей зоріла йому туга і глибока задума. Тому після короткого відпочинку брався притьма до роботи.
Поволі витворився між ним і гілкою невловимий, але вельми близький зв’язок. Вавера став з часом немовби її втіленою свідомістю. Спілкуючись з нею майже без перерви, увібрав усі сліди минулого, що дрімали тут потаємно, а всмоктавши їх в себе, повертав підсилені тугою, пульсуючі живою, гарячою кров’ю закоханого серця.
– Почекай, сестричко, – шептав не раз, топлячи очі у п’яній задумі в сизу далину гілки. – Почекай ще трохи, голубко! Ми діждемося врешті, діждемося…
І припадав до колії, прикладав вухо до землі і слухав, слухав, затамувавши подих. За хвилю на його жовтому, зморшкуватому обличчі розливався прикрий вираз розчарування, а з зів’ялих сухих вуст випливали слова розчарування:
– Ще ні… Ще зарано…
Не раз вечорами при заході сонця втелющував цілими годинами тужливий погляд у чорніючий здаля глибокий отвір тунелю і чекав на щось, чекав без кінця…
А тим часом прийшли погані новини з міста. Одного дня Люшня приніс фатальну звістку: дирекція руху в Оршаві задумує найпізніше навесні заходжуватися розбирати гілку. Вавера жахливо запереживав і важко цю новину перехворів. Через тиждень піднявся врешті з ліжка, але дуже змінився. Неговіркий з природи, тепер геть у собі закрився і ні з ким не хотів розмовляти. Навіть Люшні заборонив заходити до себе, а зауваживши здалека когось, завертав з дороги помахом руки. Спохмурнів, а в очах мав якесь дике, недобре світло…
Аж якось одного бурхливого листопадового вечора під час «маневрів» зі стрілкою враз затремтів.
– Почулося мені, чи що? – мрукнув, випускаючи з рук важіль.
Нараз посвітліло йому в очах. Потік надлюдської радості заполонив серце і струсонув ним до основ. Посеред осіннього завивання вихору, посеред свисту завірюхи вперше почув…
То вже не була ілюзія, то воно! Звідти долинуло, звідти, з тунелю, виразніше й не буває! То було воно, цього разу безсумнівно воно!.. О! Знову! Трохи ближче… Солодке, кохане дудніння! Милий, безцінний гуркіт, чудовий, ритмічний гуркіт!..
– Та, та, та!.. Та, та, та!..
То він! То він! Не було сумніву! І вибіг назустріч. Вітер зірвав йому шапку, здер плащ з плечей і пошпурив його без жалю… Не зважав. З розвіяним волоссям, білосніжним волоссям, з витягнутими перед себе руками слухав дивного відголосу, як найчудовнішої музики…
– Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Але за хвилину замовкло; і знову свистів тільки вітер в скажених перегонах, квилили ворони під свинцевим небом…
З похиленою головою повернувся коліяр до своєї будки…
Але відтоді, з того пам’ятного вечора, йому в душі розквітла ясна надія і чекала на здійснення. Бо з кожним днем він чув це щораз виразніше, щораз ближче, щораз краще. За хвилю воно вмовкало, щоправда, глухнуло десь, розвіювалося, але назавтра, в сутінках, в цю дивну годину змагання дня з ніччю знову поверталося сильніше вже, голосніше, майже намацально…
Аж настала година звершення.
Якоїсь грудневої ночі, ночі, завіяної снігом, коли він, натомлений чуванням, схилив свою сиву голову низько на груди, залунав сигнал…
Вавера затремтів і прокинувся:
– Що це?!
– Бім-бам… – пролунало повторно. – Бім-бам…
Сигналізатор грав. Уперше з часу служби почув будник цокання молоточків…
Почервонів, тремтячими руками вбрав шапку, накинув шинель на плечі і, прихопивши ліхтар, вибіг до будки.
– Бім-бам… – грало на стовпі.
– Я йду вже, я йду, – шепнув, похитуючись на ногах зі зворушення.
Зусиллям волі опанувався, виструнчився в службовій позиції і, піднявши високо світлосигнал, чекав.
– Та, та, та… Та, та, та… – дудніло на вітці.
– Тарах, тарах, тарах… Тарах, тарах, тарах… – гуркотіли рейки.
Коліяр видивився голодним поглядом у пащеку тунелю…
– Та, та, та!.. Та, та, та!..
Нарешті побачив. На вильоті з глибокого отвору засвітилася пара очей, пара велетенських, золото-жовтих баньок і росла, росла, наближалася…
Будникoві у голові зблисла думка:
– Проїде чи стане?
В цей момент пролунав скрегіт різко загальмованих коліс, і потяг затримався на станції. Вавера не ворухнувся, не зрушив з місця. Дивився…
Зі службового вагону висів начальник і попрямував до коліяра. За ним зіскочило зі сходинок ще кілька кондукторів і якийсь контролер та підійшли до нього.
– Добрий вечір, Вавера! – привітався, простягаючи дружелюбно руку, начальник. – Ти нас довго чекав, стариганю мій, га? Ну і нарешті дочекався.
Вавера стискав долоню. Солодкі сльози, сльози щастя душили слова:
– Згідно наказу, пане начальник, на посту.
– Добрий вечір, колего! – підступили й кондуктори. – Вітаємо, старий друже!
І оточили його колом. Хтось забрав у нього сигнал і пришпилив ліхтар до грудей, хтось тицьнув йому кондукторського ключа в руку.
– Ну, панове, – залунав гучний голос начальника. – Кому в дорогу, тому час! Вавера, ти, ясна річ, їдеш з нами?
– Ми ж бо за тобою сюди приїхали, – загримів дружній хор колег. – Досить тобі вже хіба будникування?
В грудях Ваверy ридало щось від безмірного щастя. Поглянув ще раз крізь сльози на зупинку, на свій будиночок, завіяний снігом, на самотню тополю в саду і рушив до вагонів:
– Я з вами, колеги, з вами на смерть і на життя!
І, ступивши на східці вагону, як багато років тому, підняв ліхтар у бік паротяга і гукнув голосно:
– Їдем!
Потяг рушив з протяжним свистом і покотився у простір…
Наступного дня, морозяного грудневого ранку застав Люшня коліяра перед будкою в службовій позиції з витягнутою вгору рукою і з погаслим ліхтарем у закостенілих пальцях.
– Вавера, що тобі? – промовив, вдивляючись в обличчя приятеля з застиглою на роті посмішкою. І доторкнувся його плеча. Тоді закоцюблий будник, як колода, звалився йому під ноги.
– Замерз! – шепнув коваль, обнявши тіло. – Замерз на смерть на посту.
І поклав його обережно у будці на тахті…
Чутки про плановану ліквідацію гілки виявилися передчасними; пережила вона ще одну весну і літо. Але казали в околиці, що від смерті Вавери гілка мовби ожила. Особливо надвечір яр відлунював дивними відгомонами. Дудніли якісь потяги, клацали, розігнавшись, колеса, важко дихав розігрітий паротяг. Звідкись напливали на крилах вітру якісь сигнали, лунали тягучою скаргою свистки, грали сигнал від’їзду невидимі сурми…