Драматичний талант співачки відзначали також музикознавці. Зокрема, Міхал Бернацький у статті з промовистою назвою «Цінний здобуток нашої сцени» писав: «Опера «Сільська честь» засвідчила незвичайне драматичне обдарування артистки. Сантуцца Крушельницької була така правдива… Кожен її рух, погляд і вираз обличчя настільки психологічно вмотивовані. Весь твір був зрозумілий і відтворений артисткою так своєрідно, що ми без вагань назвемо створений нею образ ідеальним, тим більше, що спів був на такому ж високому рівні, як і прекрасна драматична гра».
Кореспондент «Kurieru Porannego» висновує: «Акторський хист співачки дозволяє їй в кожній виставі так перевтілюватися у театральних героїв, що важко було б сказати, яка з партій їй найкраще вдається».
Один із найвизначніших літературних та мистецьких критиків, що й дотепер залишається незаперечним авторитетом в історії польського театру, – Антоні Сиґетинський, який «боровся із шаблоном дешевих похвал, загальної фразеології, дилетантизмом і пустослів’ям, що процвітали на шпальтах музичних звітів більшості газет і часописів, який невтомно переслідував нещирість, брехню і самохвальство у мистецтві», полишив нам таку оцінку акторського таланту С. Крушельницької в опері «Галька»(С. Монюшка): «Передовсім без слів на сцені немає думки, без думки немає поезії, без поезії немає Гальки… Від часу Моджеєвської варшавська публіка не бачила актриси, яка змогла б так, як Крушельницька, виповнити собою сцену. При цьому вона вміє приковувати до себе увагу глядачів тим, що зосереджує втілення почуттів на якомусь одному штрихові, жесті або погляді: то радісному, то гнівному, то божевільному… або на якомусь одному рухові тіла – то зухвалому, то знесиленому, то гордому, то покірному. Якщо ж говорити про гру, про цілеспрямовану узгодженість рухів і жестів з виразом обличчя, то нині на варшавській сцені немає актриси, яка б зуміла грати так, як грає Крушельницька в «Гальці»… Вона так нервово здригається всім тілом, коли в костелі раптом пролунали звуки урочистої молитви, а потім, отямившись від зомління, підводитись із землі так поволі, як рослина, і нарешті, під впливом спогадів про дитятко…вона раптово перетворюється на трагічну постать Медеї, яка з тліючою головешкою в руці рвучко кидається до костелу, щоб цієї ж миті, повільно відступаючи, майже закам’яніти, немовби їй в груди вдарила хвиля молитви… І все це – в міру, все це шляхетно, але виразно… При цьому не варто відділяти на оперній сцені майстерність акторської гри від майстерності співу, які мають бути у повній гармонії… Це мистецтво іншого ґатунку, але Крушельницька володіє і цим талантом».
Російський театрознавець Михайло Іванов писав: «В її виконанні партії героїні Верді помітні відхилення від манери, з якою її співає більшість артисток – відхилення ці переважно слушні, вони свідчать не тільки про розум співачки, але і про її смак. Крім того, Крушельницька дбає про сценічний бік – вона грає майже кожну фразу. Не сприйміть це за обмовку: Крушельницька справді не полишає в Аїді жодної вокальної фрази без відповідного перекладу на мову жестів і пластики».
Італійські музикознавці та критики у своїх численних рецензіях на виступи Соломії Крушельницької надали їй титул «оперної Дузе», прирівнявши її до найвидатнішої драматичної актриси Італії. З цього приводу Р. Кортопассі писав: «Той, хто якось назвав Крушельницьку оперною Дузе, відчув істину, яка, однак, потребує поглиблення – тим легше буде її з’ясувати, щоб довести очевидне усім тим, кому не доводилося чути магічної Елеонори чи мужньої Саломеї…Лише професійна і впливова критика, передусім та, що з моральної поваги до себе має право на таке почесне визнання, лише така критика… може створити великий диптих сучасного драматичного і оперного театрів і повернути вагу справжнім цінностям, викресливши з почесного списку чимало непроханих гостей, що користувалися незаслуженою славою… Але Соломія Крушельницька не зійде зі свого високого трону. А якщо ж і зійде, то лише для того, щоб посісти ще вище місце в історії музичної культури наших днів».
Музичний критик П. К. Даріо в рецензії на виставу, поміщеній у часописі «Il Pungolo», захоплювався акторським талантом співачки: «Синьйорина Крушельницька являє нам постать прекрасної артистки, емоційної, добре обізнаної із законами сцени, на яку вона несе свій рідкісний мистецький смак у розкритті характерів героїв і заперечення засушеної гри… Завжди зібрана, свідома своєї відповідальності виконавиці, Крушельницька демонструє нам високе акторське вміння, елеґантність поз і рухів, що не часто побачиш в оперному театрі. Вчора слухачам припала до смаку виконавська манера чарівної української актриси, адже синьорина Крушельницька обдаровує нас також і своєю красою, цією позапрограмовою розкішшю».
Оглядач журналу «Il Mattino» писав: «Здібна артистка викликає у слухачів подвійне враження: вони зустрічають одностайними бурхливими оплесками арії, де розливаються і буяють почуття, хоча сама Крушельницька і не полюбляє відтворювати несамовиті поривання. Окрім того, талановита гра артистки змушує публіку стежити за нею з неослабною увагою протягом усієї вистави…»
Інший критик стверджував, що для Крушельницької характерний інтелектуальний тип сценічної гри: «В манері її виконання немає жодного руху, що не підкреслював би зміст партії, жодного кроку, що не відповідав би характерові дії. Ця гра завжди підпорядкована вдало знайденому почуттю міри, вона ефектна в кульмінаційних моментах, раціональна і продумана в німих сценах».
Цікавої думки дотримувався часопис «Il Teatro», який вважав основною причиною успіху артистки її емоційне перевтілення в образ Аїди: «Огниста хвиля африканської крові переможно вливається в пульсуючі артерії цієї слов’янки, яка пройнялася високою і чарівною поезією зелених лісів, де ростуть дивовижні квіти, пурхають незліченні птахи і лунає рикання левів… І в цьому піднесенні нової душі над м’якою північною душею їй вдалося здобути тріумф – цілковитий, безмежний, блискучий».
Італійський критик Родольфо Челетті пов’язує незвичайний драматичний талант Крушельницької з її слов’янським темпераментом. Отож, на його думку, найкращі образи, які створила артистка на оперній сцені – це образи жінок: Аїда, Баттерфляй, Саломея. А щодо драматичного хисту артистки, то він уважав, що вона має власну сценічну концепцію, до якої «прийшла після довгих роздумів, і свою особливу манеру гри створила на підставі власних мистецьких уподобань і поглядів».
Її талант іноді вважали мало не чимось містичним, який необхідно сприймати цілісно, не піддаючи аналізу.
«Вона володіла тою таємничою субстанцією, яка, розливаючись рікою, ніби зачаровує публіку і несе в собі присмак безсмертної слави», – згадував Кортопассі.
У «сродній праці» її вирізняло чуття самоконтролю і самокритичності. Як розповідала О. Охримович: «Вона завжди чомусь відчувала якесь незадоволення собою. Надзвичайно переживала, коли на її думку те чи інше місце у якійсь партії не вдавалося. І це тоді, коли всі навколо захоплювалися її виконанням… Коли вважала, що нетвердо знає роль або не уявляє добре епоху, в якій відбувається дія, або хоч би, наприклад, лібрето викликало деякий сумнів, вона нізащо не виступала в такій опері. Консультувалася у знавців, бувало, що й за останні гроші їхала з цією метою за кордон, працювала в бібліотеках, архівах.