У вітрині книгарні вгледів «Літературного порадника» Дюрербунда. Надумав купити, змінив це рішення, потім знов повернувся до нього, часто зупиняючись у різну пору дня перед вітриною. Книгарня здавалася мені такою занедбаною, книжки – такими покинутими. Зв’язок світу з Фрідляндом я відчував тільки тут, і зв’язок цей був такий ненадійний. Та позаяк будь-яка занедбаність оживляє в мені тепло, то невдовзі я відчув, що книгарня може подарувати щастя, і якось ступив до неї, щоб бодай побачити її всередині. Наукові твори там не потрібні були, й тому полиці мали, по суті, ще белетристичніший вигляд, ніж у міських книгарнях. Літня жінка при схованій під зеленим абажуром електричній лампочці. Чотири-п’ять щойно розпакованих примірників часопису «Кунстварте» нагадали мені про те, що вже почався понеділок. Відмовившись від моєї допомоги, жінка дістала з вітрини книжку, про існування якої навряд чи й здогадувалася, дала її мені в руки, здивувалася тому, що я помітив її крізь укриту памороззю шибу (насправді я побачив її ще раніше), і заходилася шукати в конторських книгах ціну, якої не знала, а її чоловік саме кудись пішов. Зайду потім, увечері, сказав я (була п’ята година пополудні), але слова свого не дотримав.
Райхенберґ.
Ніколи нічого не знаєш про справжні наміри людей, що ввечері в якомусь невеличкому містечку швидко проходять повз тебе. Якщо вони живуть за містом, їм доводиться користуватися трамваєм, адже відстані надто великі. А якщо вони мешкають у самому містечку, то ніяких відстаней, по суті, нема, і нема причини так швидко ходити. І все ж люди розгонистою ходою перетинають цей круглий майдан, який не був би завеликим для села й ратуша на якому своєю несподіваною величиною робить його ще меншим (своєю тінню ратуша може накрити його цілком); коли стоїш на малому майдані, ратуша здається такою непомірно великою, що це перше враження хочеться пояснити просто малими розмірами майдану.
Один поліцейський знає адресу робітничої лікарняної каси, другий не знає адреси філії страхового товариства, третій не знає навіть, де Йоганнесґасе. Вони виправдуються тим, що лише віднедавна на службі. Щоб довідатися про одну адресу, мені довелось піти до вартівні, де відпочивало чимало поліцейських, кожен по-своєму, всі в уніформах, що вражали своєю красою, новизною й строкатістю, адже на вулицях повсюди звичайно бачиш тільки темні зимові шинелі.
На вузеньких вуличках можна було прокласти тільки по одній-однісінькій колії. Тим-то до залізничної станції трамвай ходить одними вуличками, а від станції – іншими. Від станції – по Вінерштрасе, де я жив у готелі «Айхе», до станції – по Шукерштрасе.
Тричі в театрі. «Хвилі моря й кохання». Сидів на балконі, один аж надто добрий актор зі своїм Науклером здіймає аж надто багато галасу, мені кілька разів накочувалися на очі сльози, як, скажімо, наприкінці першої дії, коли Гера й Леандер не могли відвести одне від одного очей. Гера виходить із дверей храму, крізь які щось видніється, і це не може бути ніщо інше, як холодильник. У другій дії ліс – мов у розкішних давніх виданнях, він діймає до живого, ліани в’ються від дерева до дерева. Усе вкрите мохом, усе темно-зеленого кольору. Іншого вечора той самий мур вежі виявляється на задньому плані в «Міс Дудельзак». Від третьої дії п’єса котиться вниз, немовби за нею женеться ворог.
Подорож
Луґано – Париж – Ерленбах
Серпень-вересень 1911 р.
Від’їзд 26 серпня 1911 р. Полудень. Ідея нікудишня: описувати подорож і внутрішнє ставлення до неї водночас. Що це неможливо, стало очевидно, коли мимо проїхала підвода із селянками. Героїчна селянка (дельфійська Сибілла). На колінах в однієї, що сміється, спить інша, прокинувшись, вона махає рукою. Якби я спробував описати Максове привітання, в опис укинулася б фальшива ворожість.
У Пльзені підсідає дівчина, яка потім виявилась Алісою Р. У дорозі замовлення на каву рестораторові передають за допомогою невеличких зелених аркушиків, що їх наліплюють на вікно. Але замовлену так каву можна й не брати, як можна її одержати й без аркушика. Спершу я дівчину не бачу, бо вона сидить поруч зі мною. Перша спільна подія: її коробка з капелюшком падає згори на Макса. Капелюшки так важко входять у двері вагона й так легко випурхують у широкі вікна. – Макс, певно, покладає край можливості згодом усе це описати і, щоб уникнути ще однієї небезпеки, каже щось як одружений чоловік, при цьому найважливіше випускає, наголошує на повчальному й усе трохи обгуджує. «Бездоганно», «вижбурнути», «нуль, кома, п’ять десятих пришвидшення», «негайно», «молокососи в конторі» (переплутують капелюхи, прибивають цвяхами вішалки), наш жарт із поштівкою, яку вона напише в Мюнхені, а ми з Цюриха надішлемо до її контори, і в ній стоятиме: «Пророцтво, на жаль, справдилося… не той потяг… тепер у Цюриху… два дні відпустки втрачено». Її радість. Але від нас, як чоловіків порядних, вона сподівається, що ми нічого не допишемо. Автомобіль у Мюнхені. Дощ, швидка їзда (двадцять хвилин), у перспективі – квартира Келлера, водій вигукує назви визначних пам’яток, яких не видно, пневматичні шини шурхочуть на мокрому асфальті, як апарат у кінематографі, найвиразніше: незапнуті вікна в готелі «Чотири пори року», лампи віддзеркалюються на асфальті, як у річці.
Як миють руки й умиваються в «кабіні» на вокзалі в Мюнхені.
Валізи залишили у потягу. Алісу влаштували у вагоні, де одна жінка – її треба було остерігатися дужче, ніж нас, – запропонувала дівчині своє заступництво, яке та із захватом прийняла. Підозріло.
У купе Макс спить. Двоє французів, один із них, чорнявий, весь час сміється – спершу з приводу того, що Макс ледве дав йому місце сидіти (так він випростався), тоді з приводу того, що сам скористався нагодою і не дав Максові лягти. Макс під каптуром свого плаща. Сигарети другого француза, кремезнішого. Вечеря вночі. Вдираються троє швейцарців. Один із них курить. Спочатку ніхто не завважив, що потім двоє зійшли, а один зостався, це з’ясувалось аж над ранок. Бодензее. Як дивитися з набережної, вигляд легковажний. – У перші вранішні години полишити Швейцарію самій собі. Розбуркую Макса, побачивши (міст на малюнку) один із таких мостів, і дістаю перше глибоке враження від Швейцарії, хоч давно вже із внутрішніх сутінків спостерігаю її в зовнішніх сутінках. – Враження від струнких, самостійних будинків у Сант-Галлені, які не утворюють вулиць. – Вінтертур. – Чоловік в освітленій віллі у Вюртемберзі, який о другій ночі перехилився через поруччя веранди. Відчинені двері до кабінету. – Швейцарія ще спить, а худоба вже попрокидалася. – Телеграфні стовпи: плічка в поперечному розрізі. Коли сонце сходить, альпійські пасовища бліднуть. Спогад про схожий на в’язницю вокзал у Хамі, напис на якому зроблено з біблійною поважністю. Вокзал досить убогий, але віконні оздоби немовби порушують якісь приписи. У двох далеко розташованих одне від одного вікнах великого будинку вітер розгойдує деревця: там – більше, тут – менше.
Гультіпака на вокзалі у Вінтертурі: в одній руці тростинка, друга – в кишені штанів, ще й наспівує.
Стоячи у вікні, питаю себе: як же з цих окремих будинків утворився Цюрих, перше велике швейцарське місто?
Торгові підприємства на віллах.
Гучні співи вночі на вокзалі в Ліндау.
Патріотична статистика: площа Швейцарії, коли її поверхню розгладити на рівнині.
Чужі шоколадні фірми.
Цюрих.
З останніх спогадів постає образ вокзалу, складений із кількох вокзалів (Макс запозичує це для А + х).
Історичне враження від чужих військ. Відсутність такого враження від власних – аргумент антимілітаризму.