Моя прогулянка в темному скверику перед санаторієм.
Ранкова гімнастика під мелодію пісні «Чарівний ріг», яку хтось грає на пістоні.
Секретар, який щозими вирушає пішки в похід до Будапешта, Південної Франції, Італії. Босоніж; харчується лише невареною їжею (хліб із подрібненого зерна, інжир, фініки); два тижні жив із двома іншими такими, як сам, неподалік від Ніцци, переважно голяка, в покинутому будинку. Невеличка товста дівчинка, раз у раз колупається в носі, тямуща, але не дуже вродлива, ніс не обіцяє їй майбутнього, звати її Вальтраута, одна фройляйн каже про неї, нібито вона щось випромінює.
Колони в їдальні, зображення яких у проспекті (високі, лискучі, мармурові-премармурові) мене аж налякало, і через них я, коли плив на невеличкому пароплаві, проклинав себе, а насправді виявилося, що їх зроблено досить по-міщанському, з цегли, а тоді незграбно розмальовано під мармур, і вони дуже низькі.
Весела розмова якогось чоловіка під грушею навпроти мого вікна з дівчиною на першому поверсі, котрої мені не видно.
Приємне відчуття, коли лікар знов і знов прослуховував моє серце, повертав мене на всі боки, але так нічого й не з’ясував. Особливо довго він промацував груди коло серця, це тривало так довго, немовби він робив це сливе бездумно.
Вночі пересварка між жінками в купе, де запнули лампу. Як француженка, лежачи, кричала в темряві, а літня жінка, яку вона притисла ногами до стінки і яка погано розмовляла по-французькому, не могла дати собі ради. Француженка вимагала, щоб жінка звільнила місце, переставила свої численні речі на другий бік, на заднє сидіння, й улаштувалася там. Лікар-грек із мого купе поганою, але чіткою французькою, що ґрунтується вочевидь на німецькій, заявив, що вона не має рації. Я покликав кондуктора, і той їх розсадив.
Знов разом із тією самою жінкою, яка, до речі, ще й графоманка. Тягає за собою теку зі стосом поштового паперу, листівками, ручками й олівцями, що загалом справляє вельми обнадійливе враження.
Тепер тут, як у сім’ї. Надворі дощ, мати розкладає картки, а син пише. Більш у кімнаті нікого нема. Позаяк вона недочуває, я міг би називати її й матір’ю.
Хоч як на позір зневажливо я ставлюся до слова «тип», а проте мушу все ж таки визнати: завдяки лікуванню природними факторами й усьому, що з цим пов’язано, виникає новий тип людини, представником якого є, наприклад, пан Феллєнберґ, – щоправда, я знаю його лише поверхово. Люди з тонкою шкірою, з досить маленькою головою, на вигляд аж надто чистенькі, з однією-двома невеличкими характерними рисами, які власне їхніми й не назвеш (у пана Ф. це – брак кількох зубів, черевце), худіші, ніж, здавалося б, того вимагає їхня конституція, тобто з притлумленою повнотою, з таким ставленням до свого здоров’я, ніби це не здоров’я, а сама хвороба чи принаймні заслуга (чого я не засуджую), з усіма іншими наслідками поглибленого так відчуття здоров’я.
В Opéra Comique на галерці. У першому ряду – пан у сурдуті й циліндрі, в одному з останніх – чоловік у сорочці (яку він спереду ще й відгорнув, щоб було видно груди), ладен забратися в ліжко.
Трубач, якого я вважав би веселою, щасливою людиною (адже він моторний, дотепний, все обличчя обросло білявою бородою, яку внизу увінчує еспаньйолка, червонощокий, голубоокий, практично вдягнений), сьогодні, коли ми розмовляли про його скарги на травлення, подивився на мене поглядом, який вочевидь з однаковою силою струменів з обох очей, просто-таки їх напружив, уперся в мене, а тоді косо пішов у землю.
Національний розбрат у Швейцарії. Білю, який ще кілька років тому був цілком німецьким містом, через переселення сюди багатьох французьких годинникарів загрожує небезпека офранцузитись. Єдиний італійський кантон, Тессінський, хоче відділитися від Швейцарії. Існує ірридента. Щоправда, в семимісному бундесраті італійці не представлені, з урахуванням їхньої невеликої чисельності (десь 180 000) представництво вони дістали б лише в дев’ятимісному. Але змінювати це число вони не хочуть. Ґоттардська залізниця була приватним німецьким підприємством, на ній працювали німецькі службовці, які заснували в Беллінцоні школу, а тепер, позаяк залізниця державна, італійці хочуть мати італійських службовців і закрити німецьку школу. А питання шкільної освіти справді вирішує тільки кантональний уряд. Загалом склад населення: дві третини – німці, одна третина – французи й італійці.
Хворий лікар-грек, який своїм кашлем прогнав мене серед ночі з купе, може їсти, як сам запевняє, тільки баранину. Він мусить заночувати у Відні, тому попросив мене записати йому німецьку назву баранини.
Хоч ішов дощ і згодом я залишився зовсім сам, хоч моє лихо ні на хвилину не покидало мене, хоча в їдальні люди розважалися всілякими спільними іграми, в яких я через свою нездатність участі брати не міг, зрештою, хоч нічого доброго я не писав, а все ж таки не відчував ні злості й ганьби, ні смутку й болю у цій, втім, органічній самотності, так ніби всередині в мене не було нічого, крім кісток. При цьому мене тішило те, що поверх жмуту моїх закупорених кишок я, здається, відчував легенький апетит. Жінка принесла собі в олив’яному кухлі молоко й, повернувшись, запитала мене, перше ніж знов узятися за картки: «Що ви, власне, пишете? Спостереження? Щоденник? – І, знаючи, що відповіді моєї не зрозуміє, відразу спитала далі: – Ви студент?» Я відказав, забувши, однак, що вона недочуває: «Ні, але я був студентом». Та вона вже знов розкладала картки, я залишився на самоті зі своєю відповіддю й під її тягарем змушений був ще якийсь час дивитися на жінку.
Нас двоє чоловіків за одним столом із шістьма чи сімома швейцарками. Щойно моя тарілка бодай наполовину порожніє чи я від нудьги починаю озирати залу, найдальші тарелі підіймаються зі своїх місць і в руках жінок (я звертаюся до них то «фрау», то «фройляйн») хутко підпливають до мене, а коли я дякую й відмовляюся, тим самим шляхом неквапно повертаються назад.
«Le siège de Paris» par Francisque Sarcey. 19 липня 1870 року оголошено війну. Падають знаменитості на кілька днів. – Перемінливий характер самої книжки, що змальовує перемінливий характер Парижа. – Хвала й хула тим самим речам. Спокій Парижа після поразки – це вияв, з одного боку, французької легковажності, а з другого – здатності французів до опору. – 4 вересня, після Седана – Республіка, робітники й національні гвардійці, стоячи на драбинах, збивають молотками з державних будівель літеру N, вже вісім днів, як проголошено Республіку, а захват такий нестримний, що нікого не можна зібрати на фортифікаційні роботи. – Німці наближаються. – Паризькі дотепи: Мак-Магона під Седаном узяли в полон, Базен здав Метц, нарешті обидві армії об’єдналися. – Наказ руйнувати передмістя – протягом трьох місяців жодних повідомлень. – Ніколи Парижу не хотілося так їсти, як на початку облоги. Гамбетта підняв провінцію. Один раз пощастило одержати від нього листа. Та замість повідомити певні терміни, коли все спалахне вогнем, він написав тільки: «Que la résistance de Paris faisait l’admiration de l’univers». – Тьєр об’їздить двори. Божевільні зборища в клубах. Жіночі сходини в гімназії в Тріа. «Як жінкам захищати свою честь від ворогів». За допомогою «doigt de Dieu» чи краще «lе doigt prussique». Іl consiste en une sorte de dé en caoutchouc que les femmes se mettent au doigt. Au bout de ce dé est un petit tube contenant de l’acide prussique». Коли приходить німецький солдат, треба подати йому руку й уколоти його чи оббризкати. – Інститут посилає аеростатом до Алжиру вченого, щоб той досліджував там сонячне затемнення. – Їли торішні каштани, худобу, jardin des plantes. – Було кілька ресторанів, де до останнього дня подавали все. – Цей сержант Гоф, який своїми прусськими вбивствами з помсти за батька уславився так, що, коли він зник, його почали вважати шпигуном. – Стан армії: окремі форпости пили на брудершафт із німцями. – Луї Блан порівнює німців із могіканами, які опанували техніку. – 5 січня починається артилерійський обстріл. Дає небагато. Вийшов наказ: коли пролунає звук гранати, падати на землю. Вуличні хлопчаки, та й дорослі, ставали біля калюж і час від часу вигукували: «Gare l’obus». – Певний час Париж покладав надію на генерала Шанзі; він зазнавав поразок, як і інші, і вже й тоді не розуміли причини його слави, й усе ж Париж був від нього в такому захваті, що Сарсей, ще коли писав свою книжку, відчував якесь невиразне, безпідставне зачудування генералом. – Один день із життя тодішнього Парижа: «На бульварах сонячно й гарно, спокійно прогулюються перехожі, навпроти Hôtel de Ville картина змінюється, там бунтують комунари, багато жертв, війська, ексцеси. На лівому березі шиплять прусські гранати. На набережній і мостах тихо. Повернімося до Théâtre Français. З вистави «Одруження Фіґаро» виходить публіка. Саме з’являються вечірні газети, публіка збирається гуртами біля кіосків, на Єлисейських Полях граються діти, цього недільного дня перехожі з цікавістю роздивляються на кавалерійський ескадрон, що під звуки труб скаче мимо. З листа одного німця до матері: «Tu n’imagines pas comme се Paris est immense, mais les Parisiens sont de gens; ils trompettent toute la journée». – Два тижні в Парижі не було гарячої води. – У кінці січня облога, що тривала чотири з половиною місяці, завершилася.