Юлія Шеко - По той бік світла

Юлія ШекоПо той бік світла

Цей день назавжди залишиться у моїй памяті. Для пересічного громадянина він був цілком звичайним, по-літньому теплим осіннім днемжодних кривавих протестів, повалення з пєдесталів відголосків комуністичної влади, надзвичайних подій, які так тривожили наше населення ще зовсім нещодавно. У небі не літали загрозливі хмари, не падав неочікуваний град, не мело заметіллю; навпаки, погода засліплювала стомлених перехожих своєю жагою та вірою у краще, вселяючи схожі думки у всіх довкола. Завдяки цьому на раніше засмучених обличчях запалювалися посмішки та здригалося серце від раптового, не пояснюваного словами щастя.

Мені було 20. Вік ідеальний для кожногоколи вже немає дитячих страхів, але у душі й досі сидить зародок чогось неймовірного. Почуття окриленості, що захоплює та огортає тебе зусібіч, даруючи передчуття неймовірного майбутнього.

На відміну від багатьох своїх ровесників, я ніколи не впадала у депресію чи відчай. Мене не турбувало як я виглядаю в очах інших, я не переймалася тим, що замість новенького I-phone маю банальну Nokia, яка давно вийшла з моди. Мені було плювати на те, що про мене думають, хоч я й завжди намагалися подобатися людям. Це були не награні, фальшиві емоції, котрі закрадаються у сучасні душія й справді була відкрита світові та випромінювала йому назустріч своє світло, натомість навіть не чекаючи від нього зворотного. Я знала, що світ і так достатньо любить мене.

Можливо, іскри ейфорії розпалювалися ще й фактом мого весілля, котре мало відбутися найближчим часом, а точніше27 вересня, яке, здавалося, вже чекає мене за рогом. Я марила сімейним життям, була готова розцілувати кожного, хто траплявся на моєму шляху, адже в їхніх обличчях я бачила тільки йогосвого обранця. Свого милого, доброго, лагідного коханого, який так грайливо лоскотав мені шию, що від цього усім тілом розносилися невидимі метелики.

Так, я знала це відчуття.

Але

Цей день міг би бути нічим не примітним. Банальний осінній день, розпал бабиного літа, яке зовсім скоро обіцяло змінитися морозною, сухою зимою.

Але я добре запамятала цей день. Адже він став датою моєї смерті

Ясвітло, а ви не бачите Мене

Яшлях, а ви не йдете за Мною

Яістина, а ви не вірите Мені

Яжиття, а ви не шукаєте Мене

Яучитель, а ви не слухаєте Мене

ЯГосподь, а ви не коритесь Мені

Яваш Бог, а ви не молитесь Мені

Яваш найкращий друг, а ви не любите Мене

Якщо ви нещасні, то не звинувачуйте Мене у цьому

Цей довгий коридор, здається, тягнеться у безкінечність. З двох боків розташувалися десятки непримітних дверей, зовсім не схожих на звичнівисокі, вузькі та без натяків на присутність дверних ручок. Я збентежено стою перед ними, допоки не відчуваю чийсь доволі сильний поштовх у спину; обертаюся, аби побачити хто це зробив, але поруч ні душі. Навколо немає нікого, хто міг би допомогти мені з вибором, тому я набираюся сміливості та підходжу до найближчих дверей. Вони самі прочиняються переді мною, коли я впритул наближаюсь до них.

 Зайнято!  кричить хтось по той бік, але я не в змозі розгледіти хоча б щосьяскраве світло бє мені в очі і позбавляє будь-якої можливості зорієнтуватися у приміщенні.

Я повертаюся назад до коридору і бачу як двері самостійно зачиняються за мною.

Ступаю ще кілька кроків. Стою перед наступними дверима кілька хвилин, потім несміливо стукаю до них, намагаюся розгойдати, але згодом розумію, що це марноадже я тільки-но бачила, що вони й самі відчиняються.

Тому продовжую свої пошуки і просуваюся ще трішки вперед.

Цього разу невидима сила одразу ж впускає мене всередину. Ця кімнатка схожа на звичайний офіс у такій самій звичайній багатоповерхівцічотири столи та стільці з високими спинками туляться попід стінами, посередині порожнеча; вільне місце, аби людям було зручно маневрувати у кімнатці.

За одним зі столів сидить жінка. На вигляд їй років тридцять, біляве волосся затягнуте у хвіст, а на носі симпатичні, акуратні окуляри. Вона підіймає на мене погляд і стримано говорить:

 Проходьте.

Я інстинктивно підкоряюся її наказу і сідаю прямо навпроти неїна жорстку, низеньку табуретку.

 Ну що, Катерино Георгіївно, вітаю вас,  промовляє жінка офіційним тоном і замовкає.

 Що це за місце?  цікавлюсь я у своєї співрозмовниці.

 Це шар розподілу,  пояснює вона, але мені це все одно нічого не дає.

Вона бачить, що я розгублено кліпаю очима, насправді не второплюючи куди потрапила.

 Загалом, це не так і важливо,  каже жінка знову за хвилину.  Головне, що ви потрапили до мене не просто так.

Я зачаровано слухаю її і запалююсь зацікавленим поглядом.

 Розумієте, у нас чіткі шаблі ієрархії, кожен відповідає за власний відділ,  починає вона доводити мені поки що незрозумілі речі.Десятки осіб розкидані по чисельним кабінетам, які невпинно виконують свою роботу і приймають певні категорії людей. Ми усі працюємо заради однієї мети, але тільки я несу найважливішу місію

Вона знову мовчить, а я не наважуюсь поворухнути рукою, яка розривається від раптового нападу сверблячки; і продовжую вслухатися у її слова, нагостривши вуха.

 Ви взагалі щось памятаєте?  питає нарешті жінка.

Я перериваю свої спогади у спробі знайти щось корисне та важливе, але у голові зіяє цілковита порожнеча.

Тому я тільки хитаю головою і знизую втомленими плечима.

 Це буде важко  простягає вона після моєї невимовленої відповіді.Як ви почуваєтесь?

«Ніби на прийомі у психотерапевта»,  хочу сказати я, але натомість вимовляю:

 Досить добре.

У принципі, я не звикла жалітися людям на щось із того, що непокоїть мене та й сама ніколи не зосереджувала на цьому уваги. Все, що є колись минетьсяне зважаючи на те, гарне воно чи погане.

 Прислухайтеся до себе,  більш мяко говорить незнайомка.  Вас точно нічого не турбує?

Я заплющую очі та промацує невидимим поглядом кожну ділянку свого тіла і розумію, що зовсім нічого не відчуваю. Хіба що легкий відголосок тягнучої болі у легенях, мовби після недавно перенесеної пневмонії.

 Ви точно не пригадуєте мить вашої смерті?

Її ненавязливий голос розноситься у моїх думках неспинним вихором та занадто галасливим ехом.

Померла? Вона, певно, жартує

 Я зрозуміла,  говорить жінка, ніби прочитала усе за моїм виразом обличчя.  Так, ви померли від серцевого нападу Вас знайшли в одному із провулків, але було вже запізно. Утім, вас усе одно б не врятували.

Фатум? Отже, така й була моя доляпомерти молодою, навіть не спробувавши на смак принади сімейного життя?

А як же Вадим? Як же мама із братом? Що вони робитимуть без мене? Адже зовсім нещодавно загинув і батько, також, як за іронією, від інфаркту

Нарешті співрозмовниця знімає свої окуляри та торкається моєї руки, наче хоче заспокоїти. Але навіщо? Вибору в мене все одно більше немає Не можу зрозуміти тільки одногоде усе ж таки я знаходжуся та чому й досі не потрапила до очікуваного небесного раю? У голові закрадається зловісна думка, що для мене закриті ворота Божого царства і тепер я буду змушена вічно маятися у муках пекельного вогню.

Чи, може, мені потрібно пройти чистилище, перш ніж потрапити до рук Господа?

Те ж саме питання я ставлю і незнайомці навпроти.

 Цікаво, хто поширює ці безглузді розповіді про чистилище?  дивується вона.

 Ви хочете сказати, що його не існує?  питаю у відповідь.  А як же місце, де на вагах вимірюють усі чесноти та недоліки людини? Місце, яке стає відправною точкою до вічного життя та вирішує куди саме ти маєш втрапити?

На її вустах легка усмішка і я розумію, що вже не перша, хто ставить їй таке питання.

Чесно кажучи, важко повірити, що переді мною на незручному стільці сиділи сотні, а то й тисячі, наляканих людей, котрі, як і я, гадки не мали що роблять у цьому тихому кабінеті.

 Душі потрапляють на Землю саме задля того, аби виправити свої минулі помилки і зробити з них вірні висновкисаме вона і є своєрідним чистилищем. Ви ніколи не цікавилися філософією перевтілення? Вона має дуже багато послідовників і я можу вам сказати, що не даремно. Саме це вчення було подароване людям і мало б відкрити їм очі на те, як варто жити, аби віднайти одвічний спокій. На жаль, не всі до нього дослухаються А у нас тут тільки два варіанти.