Юлія Шеко - Поміж рядками

Юлія ШекоПоміж рядками

Частина 1

Розділ 1Вона

Рівно рік тому ми з ним уперше зустрілися. Ще й досі не можу забути свою соромязливу посмішку, його злегка вологі долоні та сумний, мовби приречений на вічні страждання, погляд. Тоді він здавався мені загнаним у кут пацюком, котрий бажає залити своє горе міцним градусом заморської випивки, але не знаходить у цьому втіхи. Тому й погоджується на дивну пропозицію незнайомки, котра переконує його провести із ним ніч. Дурість, хіба ні?

Хто міг сказати мені, що лише за рік все це ефемерне щастя розчиниться у буднях жорстокої правди? Що за такий короткий проміжок часу я перетворюся на неврівноважену жінку, не уявлятиму й дня без чергової дози транквілізаторів та тихо бажатиму якнайшвидше дізнатися про його смерть? Хіба могла б тоді я повірити у таку маячню?

Мною панувало захоплення, сліпе та неусвідомлене обожнювання. Звідки воно взялося? І як я, завжди розсудлива та прагматична жінка, змогла так легко довіритися йому? Поруч із ним я забувала про все: про нестабільність економіки, смертельні захворювання, інформацію про які так бурхливо останнім часом розповсюджували ЗМІ, про постійні катастрофи на азійському континенті. Я забула про кожну річ, котра ще зовсім нещодавно так сильно хвилювала мою сутність.

Я відкидала на другий план свої бажання та мрії, жила лише заради нього. Заради його комфорту та задоволення, щоб тільки він ніколи більше не відчув себе зрадженим. В той же час, він давав мені те, чого я не мала ніколи ранішеусвідомлення. Віру в те, що я справжня жінка, царівна в оточенні низьких реалій дійсності та приземистих людей, котрі мають занадто мало, аби сягнути мого рівня. Він змусив мене попрощатися з недоліками, що раніше супроводжували мене кожної миті; змусив повірити, що я неперевершена коханка та найвидатніша із завойовниць чоловічих сердець.

Весь цей час він обманював мене. Підсвідомо вкладав у мою розхристану душу почуття, що не належали мені; слова, котрі я ніколи б не змогла промовити; вчинки, про які було важко навіть думати. Він змусив мене повірити у себенатомість витоптав своїми начищеними до блиску туфлями справжню мене. Я жила у світі, який він створив довкола мене, навіть не усвідомлюючи, наскільки глибоко занурююсь у тенета його чарівливої омани.

 Як пройшла ніч?

Він дивиться на мене мякими очима, у яких читається легка поблажливість та замаскована зверхністьсаме так спілкуються дорослі із дітьми, проблеми яких їм здаються занадто банальним, аби приділяти цьому надмірну увагу. Звісно, я не перша та не остання серед його клієнток, що втрачають глузд через кохання. Та чи були у його карєрі випадки, схожі на мої?

Я здригаюся, знову поринувши у почуття відчаю та безвиході, що охоплювали мене після кожного заходу сонця. Ніччарівна мить? Лише для закоханих, які живуть легковажними мріями про майбутнє, не турбуючись про його закінчення. Лише для малечі, котра із насолодою поринає у міцний сон, бажаючи побачити хоча б крихітний натяк на свою подальшу долю. Лише для тих, хто не страждає від набридливого безсоння та не вкривається шаром поту від кожного випадкового звуку. Напевно, ніч й справді буває чарівною; більш того, я памятаю, якою вона була для мене, коли ми лежали із ним в одному ліжку та боялися хоча б на мить відпустити руку одне одного. Але зараз, коли все навколо здається чужим та ворожим вона не здається мені такою магічною. Я відчуваю підсвідомий страх від почуття небезпеки, котра ходить за мною, мов вірний пес і не відпускає від себе, завжди притуляючись невидимою щокою до моєї ноги. Хіба після такого можна повірити у те, що ніччарівна мить?

Андрій Іванович не відводить від мене погляду і він раптово набуває серйозності. Цей чоловік розуміє, що я замовчую від нього більшу частину своїх справжніх емоцій, адже не відчуваю до нього достатньої довіри. Кожного разу, коли ми зустрічаємось у цьому сірому, занедбаному кабінеті я щосили намагаюся приховати тремтіння у литкаххоча від нього важко щось затаїти.

 Як завжди,  відмахуюсь я, налаштовуючи свій голос на спокійний лад.

Звісно, він бачить усепо несвідомими рухам мого тіла, по зацькованому погляді, по невпевненій мові. Він усе підмічає, але не каже нічого, що могло б мене відлякати. Усе-таки він майстер своєї справи.

 Розповісте детальніше?

Керівницьким жестом він запрошує мене прилягти на одне зі своїх інквізиторських крісел: саме таким воно мені здається, коли я в черговий раз переповідаю йому завчені істини.

Я згадую той день, коли вперше потрапила сюди. Минув тиждень після мого переїзду, я блукала незнайомими вулицями, не маючи жодної мети перед собою: я хотіла просто спостерігати за цим розміреним плином життя невеликої провінції, яку майже не памятала та частинкою котрої намагалася знову стати.

На очі випадково потрапила табличка нового психологічного реабілітаційного центру. Мозок та підсвідомість боролися між собоюодин із них переконував, що все це чистої води шарлатанство, інший же підказував хоча б спробувати прийняти від когось допомогу. Я знала, що сама не зможу із цим впоратися; певно, тому й переступила поріг цієї клініки. Вони повідомили мені, що відкрилися зовсім нещодавно і, так як я входжу у число їхніх перших клієнтів, готові надати мені лікаря безкоштовно. Точніше, за незначну символічну плату, котра ніяк не вплине на мій бюджет.

Мій психолог (чи усе ж таки психіатр?) виявився рослим брюнетом з великими долонями та теплим поглядом. Він зацікавив мене і я вирішила, що хочу приходити сюди знову й знову; він запевнив мене, що я й не помічу як знову повернуся до нормального життяі це ще більше додало відємної ваги у чашу моїх затурканих сумнівів. Я хотіла вірити йому, тому й відкинула усю свою нерішучість подалі від збудженого розуму.

Він мав мені допомогти.

Скільки звідтоді минуло часу? Рівно півтора місяці, я навмисне запамятала ту визначну для мене дату. Вона могла б стати поштовхом до мого нового існуваннябезхмарного, вільного, у якому немає навязаних фобій та непереборного відчуття жаху. Та я й досі бачу перед собою його обличчя, чуюйого негучний, вкрадливий голос та тремчу із настанням ночі. Не змінюють ситуації навіть колосальні дози заспокійливих, що вже давно мали б вбити мене. Або у кращому випадку перетворити на гнилий, смердючий овоч, не здатний ні на які дії та мисленнєві процеси. Дуже часто я думаю, що такий хід подій став би найкращим вирішенням моїх проблем.

 Чому ви ніколи не називаєте його на імя?  лунає наді мною.

Я розплющую очі і бачу як лікар стоїть впритул до мене, ненавмисне зачіпаючи своєю здоровенною рукою моє плече. Від усвідомлення чоловічого дотику я здригаюся і думаю, що ніколи більше не зможу відчувати задоволення від близькості з протилежною статтю. Від цього стає сумно та добре водночас.

 Хіба воно має якесь значення?  дивуюсь я.

 Звісно!  його вираз обличчя як і зазвичай незворушний, хоч я й розумію, як важко йому завжди себе стримувати.

Цікаво, в іншому житті, за стінами цього новомодного закладу, він також у всіх ситуаціях залишається камяною брилою? Чи це лише образ? Роль, яку він має грати перед пацієнтами, зважаючи на свій статус? Можу уявити, як він щодня приходить додому та з ненавистю стягує із себе маску цієї розуміючої байдужості. Ось він кладе її на поличку поряд із вхідними дверима та крокує далі; заходить на кухню, звідкіля лине запах свіжого борщу, із посмішкою цілує ідеальну домогосподарку-дружину та, повечерявши, вмощується на просілому дивані дивитися черговий матч збірної по футболу.

 То що скажете?  витряхує він мене із думок.  Це дуже важливо.

 Я боюся  простягаю я нарешті у відповідь.

Звісно, мені страшно! Хіба він сам не міг про це здогадатися? Вже два місяці я марно силую себе забути про ті стосунки, про котрі він, Андрій Іванович, вперто нагадує мені кожної зустрічі. Невже від такого мені може стати легше?

 І це не дивно,  відповідає він, похитуючи головою та роблячи чергові нотатки у записнику.  Але може саме це й створює нам перешкоди?

Що він має на увазі? Яке це взагалі може мати відношення до мого невротичного стану та його неспроможності змінити це?